Embed or link this publication

Popular Pages


p. 1

Запрошуємо вас до невеличкої подорожі! Симонів — село в Україні, Гощанському районі, Рівненської області.

[close]

p. 2

Зміст 1. Місце положення села; 2. Наш гімн; 3. Історія; 4. Підприємства нашого краю; 5. Соціальна сфера; 6. Люди котрими ми пишаємось; 7. Краєвиди Симонова.

[close]

p. 3

1. Місце положення села Широта: 50°34'60'' Північної широти. Довгота: 26°37'60'' Східної Довготи. Висота над рівнем моря:172. Однойменні населені пункти поблизу Симонова: Шкарів, Томахів, Горбаків, Франівка, Гоща, Мнишин, Чудниця, Воскодави, Подоляни, Башине, Дорогобуж, Угільці.

[close]

p. 4

2. Наш гімн «Село моє» Там, на кургані, Симонів стоїть, В віках живе і зовсім не старіє. Його господь з небес благословить, тому із року в рік він молодіє. Приспів: Село моє – дитинства колиска. Мене тут мама проводжала у світ. Була дорога додому не близька. Т а завжди я повертався сюди. Тут все знайоме, близьке, все моє: Садів розкішних ніжна прохолода, І запах свіжоспечених хлібів, І поцілунків перших насолода. Приспів: Кружляє стрічкою стрімка Горинь, І ліс Агатівський гостей стрічає. Мій рідний край, краса моя Волинь, Любов до тебе в серці не згасає. Приспів: Летять-курличуть в небі журавлі, Прощаючись махають нам крилами. Та навесні повернуться вони, І ми зустрінем їх разом тут з вами. Рідному Симонову присвятив свою Пісню В.Є.Гупалюк. Музику до неї написав В.І.Гомон 2003р.

[close]

p. 5

3. Історія У селі виявлено археологічні пам'ятки доби міді та раннього заліза, на північному сході від урочища Агатівка виявлено ранньослов'янське та давньоруське поселення. Південніше від сучасного села на високому мисі при впаданні струмка в Горинь збереглися залишки кургану заввишки 1,5, діаметром 10-14 метрів. За легендою довгожительки села Марії Симончук, записаної краєзнавцем Олесею Медведчук, на високому пагорбі неподалік Горині першим поселився бувалий козак на ім'я Симон. Він не тільки вмів наполегливо і розумно працювати, а й добре знався на природі. Тому до нього й тулилися люди при зустрічах. З їх допомогою той козак увесь схил аж до річки заліснив дубами, утворивши чудовий гай. А ще той Симон мав великий кусень родючої землі. На ній збудував хату, одружився. І довгий час успішно господарював. А коли повиростали його діти, він також тут усіх поженив, облаштувавши кожному садибу. Село швидко розросталося. Невдовзі мало аж три вулиці. Одна з них — Підгайок, тяглася вздовж Горині, друга лежала в бік Гощі, а третя-до торгового Соляного чи Чумацького шляху на Башине і називалася Причепою. Бо була крайньою. Поселення того козака пізніше стали називати Симоновим. І, можливо, воно тут зародилося не випадково. Адже неподалік з північного боку від першої садиби лежало, заросле бур'янами, урочище Замчисько. Там і справді до появи у цих землях козака Симона, стояла міцна фортеця. Її люто за опір зруйнували татаро-монголи. Ймовірно, той козак колись також був серед оборонців і його там вороги непритомного полонили, забрали на каторгу. Звідки й втік та й оселився неподалік місця кривавої звитяги побратимів… Інша легенда, записана Євгеном Кащаком від оповідачки Надії Романюк, підтверджує сказане в першій щодо існування замку неподалік села. Доповнює деталями з нападу ворогів на нього… Коли татарське військо, розбивши таранамиколодами міцні мури замку, князь зібрав усе своє золото й срібло у нап

[close]

p. 6

ковану скриню і з високої стіни скинув її у глибінь Горині, заклинаючи, щоб скарби ніхто не зміг дістати. Після того, відправивши жінок і дітей підземним тунелем до монастиря, що стояв на Гощанській Заставі, сам пішов битися з степовиками. Там і загинув. Довго Замчисько обминали люди, бо щоночі, навіть і за дня, там людський голос тужив за полеглими. Проте люди пам'ятали про скарб. За польсько-литовської окупації, чиновники підкупили сміливців, щоб ті знайшли у глибоких водах річки. ту скриню. Знайшли. Навіть обв'язали вірьовками і подали кінці на берег. До них підпрягли коней, але зрушити скрині з скарбом так і не вдалося Не осилили тієї ноші і 30 пар найкращих ваговозів, яких на причеплених вірьовках невидима сила затягла в Горинь. Більше ніхто не поривався шукати князівського срібла-золота. Значно пізніше (в 1955 р.) дослідники під керівництвом Ігоря Русанова та Юрія Кухаренка у згаданому місці, де вже діяв піщаний кар'єр, виявили давнє городище. Його рештки свідчили, що там справді колись стояв мурований замок. А задовго до НЬОГО було праслов'янське поселення. У словнику староукраїнської мови XIV–XV століть, виданому в Києві у 1977–1978 роках, вміщено згадку про це село за 1436 рік Тоді, начеб воно називалося Симон. Інші джерела (пам'ятки, що видавала Тимчасова комісія для вивчення давніх актів у 1845–1859 рр.) засвідчують першу згадку про це село в 1545 році. Тобто це сталося у добу правління польсько-литовського короля (Сигізмунда першого, що довгий час воював з Московським князівством за землі колишньої Київської Русі, утримуючи під своєю рукою Волинь . А ще в архівах Рівненського гуманітарної о університету є така згадка: «Село розбудувалось, при дорозі на Гощу, де була корчма Сима (Симона)». І справді корчма тут колись стояла, але значно пізніше, найімовірніше

[close]

p. 7

задовго після «Сима (Симона)», бо про неї серед людей побутує ще свіжа згадка. Якщо в ранніх згадках йдеться, що Симонів лежить на березi Горинi, то в пiзнiших тлумаченнях — «при рiчищi Томашiвцi», притоцi Горинi. Місцеві краєзнавці ту притоку називають Рiвцем. Мабуть, правильно так і так, адже село розросталося i сполучалося з iншими — Франiвкою у схiднiй околиці та замало не досягнулося до пiвнiчним крилом до Гощi. Але iсторичний центр знаходиться непорушно на уже згаданому високому пагорбi бiля Горинi, що довгий час у мiсцевих людей називався Курганом. Симонів мав немало власників. Довгий час належав дiтям та внукам хрещеного перекопського мурзи Кирдея. Та в 1545 роцi ним володів польський магнат Матіас Зенкович, потім перейшов до рук одного з нащадків того ж перекопського мурзи, який на наших землях започаткував багато знатних родин — Велігорських, Богуринських, Гойських, Чапличів-Шпанівських. Місцеве населення гнуло спину на панщині і в графа Сосновського, його орендарів Регульського, Сокальського, Задемського. Останній тут став паном, непогано розбагатів, побудувавши гарний маєток, господарські приміщення. Навіть мав власну каплицю-костел. Наприкінці XIX століття всі багатства тут викупив князь Четвертинський. Приблизно у ту пору, а саме 1873 році, в селі за кошти прихожан побудовано церкву на честь Великомученика Дмитра. Мабуть, це вже друга чи й третя, бо копія метричної книги зберігалася з 1799, а книга сповідальників — з 1800 року. Школа діяла з 1865 року. На той час у селi було 190 дворiв, де проживало 1524 душi. Йшла вiйна, селяни щиро боролися за добробут села, але влада у селi так швидко мiнялася, що селяни не могли зрозуміти котра з них народна, а яка ворожа. У 1920 році село опинилося при польський владі. Дехто з нею вживався, проте бiльшiсть симонiвцiв не прийняли тих

[close]

p. 8

властей, що гнобили. Продовжували боротьбу за визволення, вступивши у різноманітні підпільні течії. Серед найактивніших були Микола Українець, Микола Винокур, Євдоким Римаришин, Василь Яремчик. Так тривало до 1939 року. У 1940 році в Симонові було утворено сільську раду, головою якої став Варфоломій Пархомець Тоді ж почав організовуватися колгосп. Люди, одержавши у свої володіння панську і церковну землі, не проти були й самі її обробляти. Проте змушені йти у новостворений колгосп, куди ту землю прикріплювали. Головою його був Микола Винокур. Та наступного року почалася війна Німеччини з Радянським Союзом. На початку липня 1941 року у Симонів увійшли гітлерівські війська. Вони ж зразу з колгоспу зробили держгосп, наставили своїх керівників і примусили селян працювати на себе. Хто лінувався чи пробував ухилитися від праці, того карали палицями та гайками. А кривавою розправою в урочищі Агатівка над євреями, зігнаними туди з Гощі та навколишніх сіл, нагадали, що німці сюди прийшли грабувати, вбивати, руйнувати. Так і було впродовж всієї окупації: у селі гітлерівці вбили 12 чол., в перестрілках з повстанцями ще 10 чол., при загадкових обставинах 3 чол., військовополонених, котрі втікли з таборів, З чол. Спалили церкву 2 серпня 1943 р. При відступі німці знищили і приміщення держгоспу, забрали худобу. Симонів звільнили бійці Новоград-Волинської дивізії Червоної армії 18 січня 1944 року. А після цього ще десять днів нiмцi з| лівого берега Горині обстрілювали село з мінометів та гармат, від снарядів та мін поруйновано багато будинків

[close]

p. 9

покалічено й людей Не було спокійно тут і після відходу фронту на західні землі. Бо почалася війна каральних сталінських загонів з українськими партизанами. Під час тих акцій від рук міліціонерів та військ органів безпеки Радянського Союзу загинув 31 молодий житель. На ту пору припадає нова хвиля організації колгоспів. У 1948 році відновили попередній (довоєнний) і заснували ще два — «Комсомолець» та «Червона зірка». А в 1954 всі ці артілі об'єднали в одну, назвавши іменем Сталіна, а потім — імені Енгельса. До цього колгоспу в 1961 році прилучили й Гощанський, що називався імені Шевченка. Таке укрупнене господарство діяло під назвою спершу імені Енгельса, а з 1971 року — імені Леніна, куди в 1978 році увійшли i землі та люди з села Бочаниці. Це сільськогосподарське підприємство було не тільки найбільшим у районі, ай і заможним. За його кошти збудовано десятки добротних приміщень виробничого призначення, підземні сховища, склади, закуплено дуже багато різної техніки, за допомогою якої обробляли поля, доглядали рослини, збирали врожаї.

[close]

p. 10

На завжди в наших серцях

[close]

p. 11

Симонівці шанують загиблих у Великій Вітчизняній війні.

[close]

p. 12

Ми пам’ятаємо, поважаємо і не забуваємо! Братські могили загиблих у Великій Вітчизняній війні

[close]

p. 13

4. Підприємства нашого краю «АМАКО»

[close]

p. 14

«Інсеко»

[close]

p. 15

«Спас»

[close]

Comments

no comments yet