Елисаветград Православный_сентябрь_2017

 

Embed or link this publication

Description

православная газета

Popular Pages


p. 1

Е Л И С А В Е Т Г Р А ДЪПоблагословениюархиепископаКировоградскогоиНовомиргородскогоИОАСАФА ПРАВОСЛАВНЫЙ №9 (70) Сентябрь 2017 Официальное издание Кировоградской епархии Украинской Православной Церкви ПРИВЕТСТВЕННОЕ СЛОВО митрополита Кировоградского и Новомиргородского Иоасафа по случаю 70-летнего Юбилея Кировоградской епархии ЧИТАЙТЕ В НОМЕРЕ Святитель Иоасаф Белгородский Дорогие отцы, братья и сестры! Сердечно поздравляю всех вас со знаменательной датой – 70-летием основания Кировоградской епархии. Церковь Христова призвана благовествовать о Царстве Божьем на земле. Это служение благовестия является неотъемлемым свойством Церкви, поскольку основывается на заповеди Воскресшего Христа Своим ученикам: «Идите, научите все народы» (Мф. 28:19). История Православия на Елисаветградщине на протяжении нескольких столетий представляет собой плоды выполнения этой божественной заповеди. Уже первые поселенцы возле крепости святой праведной Елисаветы заботились о возведении православного храма. Наши земляки на протяжении всей своей истории были причастны к отеческой Право- славной вере, которая является государствообразующей и культурообразующей религией нашего народа. Первые храмы Елисаветградщины сначала относились к кафедре Киевских митрополитов, с 1756 года – к Переяславской епархии, а с 1775 года – к Херсонской епархии. Уже с 1880 года появляются викарные архиереи с титулом «епископ Елисаветградский». С приходом советской власти город Елисаветград был переименован сначала на Зиновьевск, а потом на Кирово и Кировоград, менялись названия области и викариатства. После Великой Отечественной войны Священный Синод принял решение о разделении Херсонско-Одесской епархии, которая занимала большую территорию и включала в себя несколько областей. стр. 4 Керуючий справами УПЦ: «В нашому суспільстві сьогодні немає запиту на релігійну війну» стр. 10 Історія Православної Церкви на Єлисаветградщині стр.14

[close]

p. 2

2 В связи с непростыми историческими обстоятельствами, сложившимися в послевоенное время, появилась живая необходимость создания в 1947 году отдельной Кировоградской епархии. Духовным и административным центром епархии стал город Кировоград. А кафедральным собором вместо разрушенного Успенского стал храм в честь Рождества Пресвятой Богородицы, бывшая «греческая церковь», которая даже в период самых тяжелых безбожных гонений практически не закрывалась. Первым управляющим новообразованной епархии стал епископ Кировоградский и Чигиринский Михаил (Рубинский). С 1948 года в состав епархии была включена Николаевская область, а правящий архиерей стал именоваться «епископом Кировоградским и Николаевским». В первой половине ХХ века, в период духовной и исторической катастрофы для нашего народа, Кировоградская епархия разделила печальную судьбу всей Православной Церкви. По городам и весям страны начались жесточайшие кровавые гонения на Церковь Христову, прокатилась волна уничтожения храмов и монастырей, надругательства над святынями. Поэтому первым архиереям Кировоградской епархии пришлось приложить титанические усилия для того, чтобы в короткое время поставить на должный уровень епархию, которая сильно пострадала от войны, атеизма и деятельности раскольнических группировок. С 1959 года Кировоградской епархией руководил известный миссионер, «апостол Камчатки» митрополит Нестор (Анисимов). Его, без преувеличения, можно назвать одним из самых ярких иерархов того времени. Это был деятельный, энергичный архипастырь. Семидесятилетний митрополит, несмотря на подорванное здоровье, ревностно совершал богослужения и проповедовал Слово Божье, стремясь и делом, и словом зажечь в сердцах паствы пламенный огонь веры. Большой след в истории епархии оставил епископ Севастиан (Пилипчук), находившийся на кафедре с 1977 по 1989 годы. За время его служения были отреставрированы Кировоград- Елисаветградъ православный ский кафедральный собор Рождества Пресвятой Богородицы и много других храмов по всей епархии. Владыка с особой пастырской ревностью и твердой непреклонностью продолжал перед лицом безбожной власти отстаивать храмы и защищать права и интересы верующих. Новейший период существования Православия в независимой Украине стал эпохой духовного возрождения и временем обращения сотен тысяч людей к родной отеческой вере. В этот период епархия существенно изменилась, увеличилось количество приходов и, соответственно, число священнослужителей. И сегодня, милостью Божьей, Кировоградская епархия продолжает жить и развиваться, осуществляя миссию духовного окормления верующего народа. Так, за последние 7 лет было системно и методологически организовано работу священнослужителей в области миссионерства, катехизации, социальной работы, сотрудничества с воинскими частями и пенитенциарными учреждениями. Данные направления служения стали прерогативными, что в свою очередь сформировало четкую систему епархиальных отделов и просветительских центров. Достаточно интенсивно начали воздвигать к небу свои купола десятки новых храмов, затеплилась молитвенная лампада монашеской жизни. Указанный период ознаменовался и присутствием нашей епархии в информационном пространстве. Так, Кировоградская епархия является учредителем таких медийных проектов, как «Глас Православный», «Свет Православия», «Воскресная школа» и периодического печатного издания – газеты «Елисаветград Православный». 2013-й год по-особенному останется в истории Кировоградской епархии. Ведь 25 апреля Священный Синод Украинской Православной Церкви принял решение о причислении к лику святых первого в истории Елисаветграда святого – блаженного Даниила Елисаветградского. Пройдя непростыми историческими путями семь десятилетий, Кировоградская епархия сохранила и приумножила драгоценное сокровище веры наших отцов и дедов. Будучи частью Украинской Православной № 9 2017 г. Церкви, она находится в каноническом единстве и молитвенном общении со всеми Поместными Церквами мирового Православия. 70 лет для истории – период небольшой, поэтому мы не ставим точку, а направляем свой взор и усилия в будущее. Руководствуясь историческим опытом и уважительным отношением к Церкви, хранящей традиции нашего боголюбивого народа, мы не имеем права попрать веру, которая подарила нам все самое лучшее, что есть в истории и культуре Елисаветградского края, и за которую было столько выстрадано нашими предками, чтобы донести ее до нас. К сожалению, сегодня есть и такие, кто совсем не интересуется успехами и подъемом духовной жизни Кировоградской епархии. Наоборот, изыскиваются различные средства дискредитации исторической Церкви нашего народа. Умаляется, замалчивается, а иногда даже и обесценивается ее миротворческая и объединяющая роль. Некоторые средства массовой информации планомерно пытаются ослабить авторитет Церкви, вызвать недоверие паствы к своим пастырям и особенно к ее высшему руководству. Однако всеблагая воля Божья действует согласно Божьему промыслу и Церковь Божия, по неложному обещанию Спасителя, пребудет до скончания века (Мф. 16:18). Основной целью Православной Церкви всегда было, есть и будет спасение человеческих душ, обращение их к Богу, воспитание благочестивой жизни в духе любви друг ко другу и к Господу. Следуя этим путем, вознесем свои благодарственные молитвы, дорогие братья и сестры, всемилостивому Богу. Пусть Он и в дальнейшем не отнимет Своей благой десницы от христолюбивого народа Елисаветградской земли. Будем достойными последователями наших славных прадедов, верными сыновьями и дочерьми Украинской Православной Церкви. Приумножим красоту и духовное богатство нашей епархии, чтобы будущие поколения с благодарностью и молитвой вспоминали наши труды во славу Триединого Бога и Его Святой Церкви. + Иоасаф, митрополит Кировоградский и Новомиргородский

[close]

p. 3

№ 9 2017 г. Елисаветградъ православный З ДНЕМ АНГЕЛА, ВАШЕ ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕНСТВО! 3 Ваше Високопреосвященство, дорогий Владика митрополит Іоасаф! Від всієї люблячої Вас пастви Кіровоградської єпархії благословіть щиросердечно привітати Вас з днем Вашо- го небесного покровителя – святителя Іоасафа, єпископа Білгородського. В прокімні святителю говориться: «Уста моя возгла- глют премyдрость, и поучeние сeрдца моего рaзум». Провидінням Божим ці святі слова стверджені покли- канням Вас на служіння Його Святій Церкві і нашому боголюбивому православному народу. Кормчий Церкви Христової – Дух Святий, що наставляє нас на путь істини, своїми щедрими дарами на всьому шляху Вашого життя стверджу- вав і збагачував Ваше Високопреосвященство різним послухом Церкві Христовій, готуючи Вас стати біля керма спасительного корабля православного народу Єлисаветградщини. Незважаючи на всі труднощі і випробу- вання, яких зазнає сьогодні благодатна Українська Православ- на Церква, як Пастир добрий, що турбується про духовну єдність на- шого віруючого право- славного народу в ці важкі дні розколів і грабувань овець отари православної, Ви, до- рогий Владико, робите все, щоб не дозволи- ти зіштовхнути народ Кіровоградщини у протистоянні, а об’єднуєте його мо- литвою і своїм мудрим Святительським словом. Це підтверджується і словами Ваших проповідей, де Ви часто наголошуєте на тому, що «нас не може не турбувати те, що Церкву Христову часом хочуть бачи- ти як політичну попутницю, провідницю чиїхось планів та ідей. Але місія Церкви – це виключно служіння Го- споду… Церква не зв’язує себе ні з яким суспільним чи політичним ладом, її місія – надприродна». Всім вірним чадам Кіровоградської єпархії радісно відчувати і пере- конуватись, дорогий Владико, що там, де з’являєтесь Ви серед віруючого народу з закликом до любові, миру та злагоди в Ім’я Христове, справді відбувається торжество віри, щирої молитви, невгамовне прагнення працювати для Слави Божої та добробуту нашого миролюбивого народу. Благодать Святого Духа, що передається в Церкві послідовниками апостольського служіння, не є суб’єктивним натхненням тієї чи іншої особи, а є реальним фактом життя Церкви. Це завжди і безперервно діюча сила вселенської П’ятидесятниці. Вогненні язики її, що зійшли на апостолів, перебувають у Церкві, спадкоємно передаються від апостолів на єпископів, і багатством цієї невичерпної благодаті Всемилосердний Господь щедро наділив і Вашу Святиню. Єпископ – продовжувач на землі справи Христової та святих апостолів, будівник Таїн Божих, вчитель віри і правди, який все своє життя, усі сили і знання зобов’язаний віддати на служіння Церкві Христовій. Ваша архіпастирська діяльність у служінні Богу та Його Церкві – торжеству єдності Святого Православ’я для всіх нас є взірцем. А Ваш недавній апологетичний подвиг біля стін Верховної ради для всіх нас є зразком захисту Святої Церкви. Йдучи слідами Вашого служіння Церкві і Богу, ми в день Вашого Тезоіменитства щиро, з благоговійною молитвою до Господа, бажаємо, щоб предстательством Вашого небесного покровителя Господь послав Вам неоскудну щедру допомогу у Ваших святительських трудах на благо стояння в істині Церкви Христової і її процвітання. Εις πολλά έτη Δέσποτα! Автор тексту: прот. Василій Дубіна, Благочинний Новоархангельського округу, член спілки журналістів України

[close]

p. 4

4 Елисаветградъ православный № 9 2017 г. СВZТИТЕЛЬ ИОАСАФ БЕЛГОРОДСКИЙ 17 сентября Православная Церковь с чувством высокой духовной радости и с любовью совершает память великого ходатая за нашу Землю и Церковь – ее святителя Иоасафа, епископа Белгородского, воспоминая день обретения святых мощей его. Святые жизнью своей являют нам пример, а когда человек усваивает высокие примеры, его жизнь изменяется в соответствии с ними. С одной стороны, есть некая данность в том, что святитель Иоасаф является нашим покровителем – данность, проистекающая из его святости, потому что он молится пред лицом Божиим. Но, с другой стороны, есть и некое задание подражать святителю Иоасафу – каждому на своем месте. Для того чтобы подражать, нужно знать жизнь этого человека – а жизнь была поразительная. Святитель был полностью предан Богу, Церкви и народу своему. Подобная преданность – редкая черта в современном человеке. Чаще всего бывает так, что мы преданы собственным личным интересам. Пример святителя Иоасафа помогает нам понять, насколько важна преданность людей высшим целям и высшим ценностям. Святитель Иоасаф родился в Прилуках, бывшей Полтавской губернии, 8 сентября 1705 года, на праздник Рождества Пресвятой Богородицы. При крещении назван Иоакимом. В 1712 году 7-летнего Иокима отец отдал в Киевскую духовную академию. В стенах академии он ощутил влечение к монашеской жизни. 7 лет испытывал себя будущий святитель и, наконец, открыл свое желание родителям. Долго мать с отцом упрашивали сына-первенца не принимать монашеский постриг. Но в 1725 году он тайно от них принял рясофор с именем Иларион в Киевском Межигорском монастыре, а 21 ноября 1727 года был пострижен в мантию с именем Иоасаф в Киево-Братском монастыре. Это событие совпало с завершением обучения в духовной академии. Через год инок Иоасаф был хиротонисан архиепископом Варлаамом (Вонатовичем) в сан иеродиакона. Его оставили преподавателем в Киевской духовной академии. После смерти преосвященного Варлаама Киевской кафедрой стал управлять архиепископ Рафаил (Забороский). Архиепископ Рафаил обратил внимание на выдающиеся способности молодого подвижника и привлек его для более широкого служения Церкви. Ему было поручено ответственное послушание в должности экзаменатора при Киевской архиепископии. В ноябре 1734 года архиепископ Рафаил посвятил иеродиакона Иосафа в сан иеромонаха и перевел из училищного Братского монастыря в КиевоСофийский архиерейский дом. Одновременно он был назначен членом Киевской духовной консистории. Исполняя должность экзаменатора, он приложил много усилий к исправлению нравственных недостатков приходского духовенства. Консисторская должность святителя была прекрасной школой для его организаторских способностей. В это время он хорошо изучил нужды священнослужителей, достоинства и недостатки епархии. Здесь ясно определилась всесторонность деловых качеств Иоасафа, сочетающаяся с большими внутренними подвигами. Он быстро восходил по лествице духовного совершенства, о чем свидетельствует сохранившееся его произведение «Брань седми честных добродетелей с седми грехами смертными». 24 июня 1737 года иеромонах Иоасаф был назначен настоятелем Свя- то-Преображенского Мгарского монастыря с возведением в сан игумена. В своем монастыре все силы игумен полагал на благоустройство обители, в прошлом бывшей оплотом православия в борьбе с унией. В монастыре находились мощи святителя Афанасия, патриарха Константинопольского, Лубинского чудотворца (память 2 мая). Несколько раз патриарх Афанасий являлся игумену Иоасафу, свидетельствуя о своем покровительстве. В 1744 году митрополит Рафаил возвел игумена Иоасафа в сан архимандрита. В конце того же года он был вызван в Москву и вскоре распоряжением Святейшего синода назначен наместником Свято-Троицкой Лавры. В обители Преподобного Сергия он так же самоотверженно исполнял послушания Церкви. 2 июня 1748 года в Петропавловском соборе Петербурга архимандрит Иоасаф был хиротонисан во епископа Белгородского. Вступив на архиерейскую кафедру, святитель Иоасаф строго следил за благочестием и состоянием храмов, за правильностью совершения богослужения и особенно за нравственностью паствы. Особенно большое внимание святитель уделял образованию духовенства, правильному соблюдению ими устава и церковных традиций. Как и прежде, святитель Иоасаф все силы отдавал архипастырскому служению, не щадя своего здоровья. 10 декабря 1754 года святитель преставился. Прославление святителя Иоасафа в лике святых состоялось 4 сентября 1911 года. Обретение нетленных мощей свя-

[close]

p. 5

№ 9 2017 г. тителя Иоасафа, само существование которых есть дивное явление Божественной благодати, было несомненно событием огромного духовного значения в жизни нашего Отечества, в жизни Православной Церкви. Совершенно особое чувство посещает верующего человека, когда он прикасается к святыне. Сердце сильнее, чем разум, откликается на Божественную благодать и передает эту благодать всему человеческому существу. Для того чтобы понять смысл служения, которое совершил святитель Иоасаф, нужно обратить особенное внимание на слова апостола Павла, которые читаются всем нам в назидание в день памяти святителя. Апостол пишет к Коринфянам: «Каждый да разумеет нас как служителей Христовых и домостроителей таин Божиих; домостроители же трудятся для того, чтобы каждый оставался верным» (см. 1 Кор. 4:1-2). Эти великие слова апостола прямо относятся к святителю Иоасафу, который был верным служителем Христовым, домостроителем таин Божиих и трудился для того, чтобы каждый оставался верным. Понятие домостроительства неслучайно используется апостолом Павлом, ведь речь идет, конечно, не о строительстве обычного дома – речь идет о чем-то другом. Почему же апостол использует образ строительства дома для того, чтобы сказать о чем-то самом важном? Потому что речь идет о строительстве Царствия Божия, речь идет о созидании человеческого спасения, речь идет о достижении главной цели человеческого бытия. И для того чтобы людям была понятна важность достижения этой цели – то есть спасения, апостол предлагает нам образ строительства дома. Каждый знает, какое большое значение для человека имеет дом. Дом – это место покоя, отдыха, труда. Дом – это место, где человек остается самим собой в окружении родных и близких. Дом – это наиважнейшее измерение человеческого благополучия, ведь недаром потеря дома, бездомность воспринимается как человеческая трагедия, как великое горе, потому что без дома человек Елисаветградъ православный не чувствует полноты жизни. Называя дело спасения домостроительством, апостол и говорит всем нам, что нет ничего более важного, чем строительство этого невидимого, но реального дома, которое есть преображение человеческой жизни по закону Божиему, по воле Божией. И если этот дом не созидается, то каким бы богатым и сильным ни был человек, он лишен самого главного – дома, он бездомный, он несчастный, каким бы счастливым он ни казался со стороны. А мы обретаем дом только тогда, когда мы вместе с Богом, когда мы живем по Его закону, – вот тогда мы в доме Божием. Святитель Иоасаф был тем самым домостроителем таин Божиих, который, по слову апостола, трудился, чтобы каждый оставался верным, то есть чтобы каждый понимал смысл и значение спасительного домостроительства. Из жития святителя мы знаем, что он денно и нощно молился и трудился, что он был близок к людям и к духовенству был добр и строг, был мудр и прост, делая всё для того, чтобы тайна спасения во Христе стала понятна людям и чтобы каждый оставался верным. Пример святителя Иоасафа подтверждает замечательные слова, сказанные великим отцом Церкви Григорием Нисским. Святитель Григорий говорил, что каждому слову должно сопутствовать дело, а слово без дела – суетно и неплодотворно. Нужно помнить, что суетно и несостоятельно то 5 слово, которое не поддерживается делом. Особенно это опасно, когда мы даем друг другу обещания, когда мы убеждаем других в правоте своих слов; и если эти слова не поддерживаются делом, они превращаются в суету, в пустословие, разрушающее человеческие отношения. Святитель Иоасаф примером своим, соединив слово с делом, потрудившись для того, чтобы каждый оставался верным Господу, был подлинным домостроителем Таин Божиих, великим примером для духовенства и верующих, примером для всех тех, кто несет ответственность за других. Конечно, важнейшим делом жизни для святителя Иоасафа были молитва и богообщение. Как мы знаем, в юном возрасте он посвятил себя служению Богу и никогда не изменял своему призванию. Действительно, святитель был человеком огромного внутреннего духовного богатства, и это внутреннее богатство, свой очень глубокий духовный опыт он сумел выразить вовне. Святитель Иоасаф на протяжении столетий является примером для нашего народа. Жизнь святителя, его церковная и общественная деятельность крайне актуальны для современного общества. Сочетая в себе качества церковного руководителя, практика и одновременно монаха, духовно высокого человека, он образом своего жития помогает сочетать в жизни духовное – возвышенные идеалы Евангелия, и земное – делание, направленное на созидание общественного благополучия. Дай Бог, чтобы пример святителя Иоасафа помогал нам изменять к лучшему нашу собственную жизнь, чтобы пример святителя помогал нам и далее устроять жизнь, в которой каждая человеческая личность имела бы возможность раскрывать свой потенциал, не разрушая при этом величайших ценностей, которые достались нам из прошлого. Молитвами святителя Христова Иоасафа да укрепит Господь нашу веру, любовь друг другу и к Богу, дабы достигнуть нам всем будущего Небесного Царствия. Прот. Михаил Мартынюк

[close]

p. 6

6 Елисаветградъ православный № 9 2017 г. ЛІТОПИС ГОЛОВНИХ ЄПАРХІАЛЬНИХ ПОДІЙ 17 серпня 2017 року Його Блаженство, Блаженніший Митро- полит Київський і всієї України Онуфрій, в третю річницю своєї ною для всіх подією – возведенням його в сан митрополита. Після завершення соборного подячного молебню і традиційного но рідкісні людські якості: феноменальна працездатність, дивовижна чуйність і доброзичливість, незламна твердість у відстоюванні інтересів Церкви і канонічних норм Православ’я. Ваші немеркнучі заслуги перед Церквою і здобули Вам репутацію справді видатної і високообдарованої особистості, але Людиною з великої літери Ви стали завдяки Вашій надзвичайній любові до людей. Глобальні починання і масштабні проекти ніколи інтронізації, за богослужінням у Києво-Печерській Лаврі на увагу до архіпастирських трудів удостоїв Високопреосвященнішого архієпископа Кіровоградського і Новомиргородського Іоасафа сану митрополита. 20 серпня, після завершення Божественної літургії, священнослужителі та віруючі Кіровоградської єпархії зібралися разом, щоб піднести свої подячні молитви Богу, а також привітати Правлячого архієрея Кіровоградської єпархії зі знамен- многоліття секретар єпархії прот. Роман Кондратюк, звертаючись до Високопреосвященнішого митрополита Іоасафа з вітальним словом, зокрема сказав: «Охоплюючи думкою роки Вашого служіння, ми не можемо не згадати слова преподобного Ісидора Пелусіота:«Єпископ повинен бути прикрашений усіма чеснотами, і своїми визнавати чужі лиха; не для себе, але для підлеглих живе він, і його життя випробовується тисячами очей і язиків». У пам’яті прихожан, які мали честь спілкуватися з Вами, назавжди залишаться Ваші виключ- не затуляли для Вас потреб простої людини. Ви особисто занурюєтесь в проблеми і труднощі Ваших підлеглих, і кожен з нас знає, що у Вашій особі він завжди може знайти мудрого наставника і могутнього покровителя в найскладніших життєвих обставинах». Митрополит Іоасаф висловив щиру подяку всім присутнім за привітання, добрі слова та благі побажання, після чого духовенство та віруючі мали можливість особисто привітати Владику з високою церковною нагородою. 19 Серпня В день свята Преображення Господнього Високопреосвященніший митрополит Іоасаф відвідав православну громаду на честь Різдва Христового м.Олександрії. Напередодні ввечері 18 серпня Владика Іоасаф в Кафедральному соборі Різдва Пресвятої Богородиці очолив богослужіння Всенощного бдіння. Нагадаємо, що рішенням Священного Синоду УПЦ від 26 липня 2017 року (Журнал №24) храмовий комплекс на честь Різдва Христового отримав статус ставропігії з безпосереднім підпорядкуванням Блаженнішому Онуфрію, Митрополиту Київському і всієї України. З благословення Пред- стоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Онуфрія, митрополит Кіровоградський і Новомиргородський Іоасаф піклуватиметься про духовне життя громади храму та всіляко сприятиме розвитку місіонерської та соціальної діяльності приходу. Православні віруючі, які в цей день прийшли піднести свої молитви до Бога, з великою радістю зустрічали Владику Іоасафа. За богослужінням співав хор духовенства Кафедрального собору Різдва Пресвятої Богородиці. Після читання Євангелія Керуючий Кіровоградською єпархією УПЦ митрополит Іоасаф звернувся до віруючих з архіпастирським словом, в якому розкрив зміст і значення події, що святкується. У цей день за богослужінням в храмі також підносили свої молитви градоначальник Олександрії Степан Кирилович Цапюк, а також головний благодійник і будівничий храмового комплексу Різдва Христового Анатолій Васильович Поляцький, які висловили подяку Владиці за особливо урочисту службу, а також привітали присутніх зі

[close]

p. 7

№ 9 2017 г. святом. Цього року рішенням міської ради Поляцькому А. В. було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії» і, користуючись нагодою, Степан Кирилович вручив Анатолію Васильовичу атрибути звання «Почесний громадянин» та подякував за всі благі справи, які він робить в ім’я розвитку міста і благоденства його жителів. Після всіх привітань Високопреосвященніший митрополит Іоасаф звершив освячення плодів нового врожаю, яке традиційно здійснюється на свято Преображення Господнього і є діяльним виявленням подяки Богу за милості й щедроти, що Ним посилаються. 25 Серпня З нагоди 50-літнього ювілею керуючого справами УПЦ митрополита Бориспільського і Броварського Антонія у Свято-Вознесенському жіночому монастирі в с. Чумальово Тячівського району Закарпатської області відбулось урочисте богослужіння, яке очолив Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Київський і всієї України. Серед сонму архієреїв Його Блаженству літургію співслужив і керуючий Кіровоградською єпархією митрополит Кіровоградський і Новомиргородський Іоасаф. Архіпастирі, сотні священиків та тисячі вірян прибули в цей день до Вознесенської обителі, аби розділити спільну радість, піднести свої молитви та привітати з ювілеєм митрополита Антонія. Після відпусту Блаженніший Митро- Елисаветградъ православный полит Онуфрій благословив віруючих закарпатців та виголосив вітальне слово митрополиту Бориспільському і Броварському Антонію. З нагоди ювілею Предстоятель УПЦ удостоїв Владику права носіння другої панагії. 26 Серпня В день віддання свята Преображення Господнього Високопреосвященніший митрополит Іоасаф очолив служіння Божественної літургії в СпасоПреображенському соборі СвятоУспенської Почаївської Лаври. Владиці співслужило духовенство обителі та учасники багатотисячного Хресного ходу з Кам’янець-Подільського в Почаївську Лавру в священному сані. За день до цього завершився один з наймасштабніших і один з найдавніших Хресних ходів України, присвячений святу Успіння Пресвятої Богородиці. Хресний хід вийшов з Кам’янцяПодільського 19 серпня, а увійшов на територію Свято-Успенської Почаївської Лаври 25 серпня. Усього в молитовній ході взяло участь біля 25 тисяч паломників. Після завершення Літургії Високопреосвященніший митрополит Іоасаф звернувся до віруючих з архіпастирським словом. Він подякував учасникам хресного ходу за такий великий подвиг і на прикладі апостольського читання, яке читалося на свято Преображення Господнього, розповів про важливість християнину прагнути, за словом апостола Петра, «робити міцним своє звання та покликання, так роблячи, ніколи не спіткнетесь, бо так відкриється вам вільний вхід до вічного Царства Господа нашого і Спасителя Іісуса Христа» (2 Пет. 2, 10). Також Владика побажав усім благодатної допомоги від Бога в справі здійснення свого спасіння. 28 Серпня Напередодні свята Успіння Пресвятої Богородиці Високопреосвященніший 7 митрополит Кіровоградський і Новомиргородський Іоасаф очолив Всенічне бдіння з торжественним винесенням Плащаниці Божої Матері у Кафедральому соборі Різдва Пресвятої Богородиці. В день самого свята Владика звершив Божественну літургію у Свято-Успенському храмі міста. Перед початком богослужіння митрополита Іоасафа привітали маленькі прихожани – вихованці духовнопросвітницького центру, який діє при храмі. Після цього розпочалося святкове богослужіння. За богослужінням була піднесена сугуба молитва за мир в Україні. В кінці Літургії Владика Іоасаф звернувся до віруючих з архіпастирським словом, у якому розповів про подію Успіння Пресвятої Богородиці, а також привітав усіх присутніх із Престольним святом. У цей день разом з Правлячим архієреєм молився і головний меценат храму, мер міста Андрій Павло- вич Райкович, який висловив Владиці щиру вдячність за спільну молитву та привітав всіх прихожан храму з Престольним святом. За богослужінням митрополит Іоасаф в сан диякона рукоположив випускника Волинської духовної семінарії, студента Київської духовної академії Андрія Савельєва. Після завершення Літургії відбувся концерт, який підготували вихованці духовно-просвітницького центру, а потім всі присутні були запрошені на святкову трапезу.

[close]

p. 8

8 28 серпня ввечері, у день свята Успіння Пресвятої Богородиці, Високопреосвященнійший митрополит Іоасаф очолив богослужіння Всенічного бдіння з чином погребіння Плащаниці Пресвятої Богородиці в Кафедральному соборі Різдва Пресвятої Богородиці. Правлячому архієрею співслужило духовенство обласного центру. Особливістю даного богослужіння є поперемінний спів хором віршів 17-ї кафізми Псалтиря з читанням «Похвал» Божій Матері. Після співу великого славослів´я відбувся Хресний хід з Плащаницею Божої Матері навколо собору, а потім Елисаветградъ православный архіпастир, духовенство та віруючі з молитвами приклонилися до святині. В кінці богослужіння Владика Іоасаф звернувся до віруючих зі словом проповіді. 31 Серпня В день вшанування ікони Пресвятої Богородиці «Всецариця» митрополит Кіровоградський і Новомиргородський Іоасаф звершив Божественну літургію з нагоди Престольного свята в храмі біля Обласного онкологічного диспансеру. Після літургії відбувся традиційний Хресний хід навколо храму з кропленням святою водою. Наприкінці богослужіння Правлячий архієрей звернувся до віруючих з архіпастирським словом, в якому привітав усіх прихожан храму з Престольним святом і побажав твердості віри, духовної радості, а тим, які потребують зцілення, – молитовного заступництва Божої Матері в подоланні недуг. Владика також розповів віруючим про чудеса, які № 9 2017 г. Господь посилає по молитвах Своєї Пречистої Матері і про шанування Богородиці на нашій землі. У свою чергу настоятель храму протоієрей Ігор Кокошко подякував митрополиту Іоасафу за піднесені молитви і привітання. Після цього всім присутнім в знак благословення Владика вручив іконки Божої Матері «Всецариця» і книжечки, в яких описані чудеса зцілення віруючих перед цим чудотворним образом. В кінці, за традицією престольного свята, всі були запрошені на святкову трапезу. ZПОНСКАZ ПРАВОСЛАВНАZ ЦЕРКОВЬ Исторический очерк Японская Православная Церковь родилась 18 мая 1868 года, когда иеромонах Николай (Касаткин) в маленьком домике настоятеля храма при первом русском консульстве в Хакодатэ тайно крестил трех первых японцев, пожелавших после тщательного изучения принять православную веру. Это были бывший жрец главного в городе синтоистского храма Савабэ Такума и два его друга-врача. Святитель Николай Японский не жалел сил и времени на изучение языка и жизни людей, среди которых развернулась затем его полувековая неутомимая деятельность. Однако и результаты ее были впечатляющими: из одинокого миссионера-подвижника он превратился в Предстоятеля Церкви с десятками пастырей-японцев и десятками тысяч пасомых. Святитель Николай (Касаткин) – апостол Японии Невозможно переоценить труды проповеди Евангелия и распространения веры Православной в Японии святого равноапостольного Николая, архиепископа Японского (в миру Ивана Дмитриевича Касаткина, 1836-1912 гг.). Сын сельского диакона из ма- ленького села Береза Бельского уезда Смоленской губернии, он остался без матери, когда ему было всего пять лет. Отец часто болел и сильно нуждался. Ване Касаткину пришлось пешком добираться до семинарии губернского города Смоленска, а это более 150 верст. Но духовное образование он все-таки получил. И не только в се- минарии, но и в Санкт-Петербургской духовной академии, где он за год до окончания курса принял постриг с именем Николай. А после окончания академии был рукоположен в иеромо- наха и назначен настоятелем церкви при русском консульстве в Хакодатэ на острове Хоккайдо, где в 1861 году и началось его служение. Правда, миссионерством он сразу заняться не мог – тогда в Японии еще под страхом смертной казни было запрещено распространять христианство. Около 8 лет иеромонах Николай изучал труднейший японский язык, историю, культуру, литературу и обычаи народа, которому ему предстояло нести слово Божие. А если и проповедовал, то тайно, с риском для жизни. Первый японец, обращенный им в Православие – Такума Савабэ – действительно сначала хотел его убить. Но, приняв Крещение с именем Павел, стал ближайшим помощником русского миссионера, а потом и первым японским православным священником. Постепенно число учеников иеромонаха Николая росло. Тайное крещение принимали уже десятки его последователей. Несмотря на все трудности,

[close]

p. 9

№ 9 2017 г. миссионерская проповедь в Японии имела успех, и в 1869 году иеромонах Николай поехал в Россию хлопотать об учреждении в Японии Православной Миссии. Через полтора года он вернулся в Японию уже в сане архимандрита – начальником учрежденной Святейшим Синодом миссии. Его ученики в Хакодатэ за время отсутствия своего духовного отца не только не забыли его уроков, но и сами стали горячими проповедниками Православия. Архимандрит Николай привез с собой помощника – иеромонаха Анатолия и, оставив на его попечение своих духовных чад, сам переехал в Токио. В 1873 году запрет на проповедь христианства был снят и сначала на севере, а потом и в других районах Японии стали появляться православные храмы. В Токио на пожертвования из России и субсидии Священного Синода и Миссионерского общества была устроена Миссия с величественным кафедральным собором Воскресения Христова, воздвигнутым в 1891 году. За 52 года апостольского служения святителя Николая (Касаткина) в Японии была создана настоящая Православная Церковь. К 1912 году в Японии было уже 266 православных церковных общин, 33017 православных христиан (более 8 тысяч православных японцев к этому времени уже скончались), 43 священнослужителя и 116 проповедников, величественный собор Воскресения Христова в Токио и более 100 храмов по всей стране. Ежегодно созывался Поместный Собор Японской Церкви. При Миссии действовала семинария, два женских училища в Токио и Киото, существовало общество переводчиков и два издательства. Помощников из России у владыки Николая всегда было мало, да и те часто не выдерживали тяжелого для русских климата и вынуждены были уезжать. Вечно не хватало средств. Воспитывать проповедников из новообращенных японцев было очень трудно. А ведь пришлось еще переводить на японский язык Священное Писание и богослужебные книги. Вместе со своим помощником – ученым Павлом (Накаи Цугумаро) – владыка Николай фактически создал богослужебный православный японский язык. И при всем этом он старался посещать все, даже самые маленькие православные Елисаветградъ православный церкви. 16 февраля 1912 года на 76-м году жизни он отошел ко Господу, а в 1970-м году был канонизирован Русской Православной Церковью. Память святого равноапостольного Николая Японского празднуется 16 февраля, на второй день праздника Сретения Господня. После архиепископа Николая начальником Миссии стал митрополит Сергий (Тихомиров). Но для молодой Японской Церкви наступили времена суровых испытаний. Сначала революция 1917 года в России лишила Миссию поддержки и помощи от Матери-Церкви. Потом сильнейшее землетрясение 1923 года почти полностью разрушило Токийский Кафедральный собор, который удалось восстановить только в 1929 году. Потом Вторая мировая война, поражение Японии, отделение Японской Церкви от Русской Православной Церкви по политическим мотивам, вызвавшее смятение и даже раскол в рядах православного духовенства и верующих. Лишь в 1970 году Японская Православная Церковь вернулась в лоно Матери-Церкви, получив от нее автономию. Современное положение Статистика: 150 приходов; 40 священнослужителей (30 священников, 10 диаконов). Учебные заведения: Токийская духовная семинария, открыта в 1879 г. Церковные СМИ: «Сейкио Дзихо» (Православный вестник), на японском языке. Сегодня Японская Автономная Православная Церковь объединяет три епархии. Во главе Церкви стоит митрополит Токийский и всея Японии Даниил (Нуширо Икио). Родился Предстоятель Японской Православной Церкви 5 сентября 1938 г. в г. Тоёхаси, префектура Аити, Япония. В 1962 г. окончил факультет французской литературы университета Аити. В 1965 г. окончил Токийскую духовную семинарию, в 1968 г. – Свято-Владимирскую духовную семинарию в Нью-Йорке, США, где получил степень магистра богословия. В ноябре 1969 г. в Токийском соборе Воскресения Христова рукоположен во диакона, в январе 1972 г. – во пресвитера, назначен настоятелем храма ап. Матфея в Тоёхаси. 20 августа 1999 г. в Троицком соборе Свято-Троицкой Сергиевой лавры пострижен в мо- 9 нашество с именем Даниил в честь святого благоверного князя Даниила Московского. 6 сентября в Патриаршем Успенском соборе Московского Кремля Святейшим Патриархом Алексием II возведен в сан игумена. Решением Священного Синода от 6 октября 1999 г. избран епископом Киотосским Японской Автономной Православной Церкви. 11 ноября в Троицком соборе Свято-Данилова ставропигиального монастыря в Москве архиепископом Калужским и Боровским Климентом возведен в сан архимандрита. Наречен во епископа 13 ноября в храме Всех святых, в земле Российской просиявших, Патриаршей резиденции в Даниловом монастыре в Москве. Хиротонисан 14 ноября за Божественной литургией в Богоявленском кафедральном соборе в Москве. Богослужения возглавил Святейший Патриарх Московский и всея Руси Алексий II. С 14 мая 2000 г. – митрополит Токийский и всей Японии, Предстоятель Японской Автономной Православной Церкви. В пастырском служении митрополиту Даниилу помогают епископ Сэндайский Серафим (Цудзиэ), 22 священника и 6 диаконов. По разным данным, число православных верующих в Японии составляет от 10 до 30 тысяч человек, посещающих 69 храмов. Однако, несмотря на относительную немногочисленность (всего в стране около 900 тысяч христиан), Японская Православная Церковь по-

[close]

p. 10

10 прежнему покоится на том твердом основании, на котором утвердил ее святитель Николай Японский. Автономная Японская Церковь, входящая в состав Московского Патриархата, существует в непростом мире постиндустриальной Японии с ее поликонфессиональными традициями, наукоцентристскими настроениями интеллигенции и агрессивностью неорелигиозных сект и обществ. Богослужение в Японской Православной Церкви ведется на японском языке, но он так же похож на современный японский, как и церковнославянский на русский. В «церковно-японском» языке используются старинные грамматические формы и лексика, характерные для классических религиозных текстов, поэтому его довольно сложно воспринимать на слух. Но опытные прихожане выучивают богослужение наизусть и часто хором подпевают, а отрывки из Евангелия и Апостола, которые читаются на службе, в церкви раздают в печатном виде. Благодаря этому православные японцы имеют возможность вникнуть в текст Священного Писания и даже взять его с собой и поразмышлять над ним дома. Святые и святыни Безусловно, самым горячо любимым святым в Стране восходящего солнца является ее апостол – святитель Николай Японский. Почитание просвятителя Японии началось сразу же после его преставления, задолго до того, как он был прославлен Русской Православной Церковью как святой равноапостольный Николай, архиепископ Японский, а именно 10 апреля 1970 года. Кроме св. Николая в Японии особо почитается новосвященномученик Андроник (Никольский), архиепископ Пермский, так как св. Андроник дважды служил миссионером в Японии (1898-1899; 1906-1907), став первым епископом Киотоским (хиротонисан 5 ноября 1906 года). Символом православия в Японии может считаться Токийский Воскресенский собор, ставший с момента своего построения (освящен 8 марта 1891 года) достопримечательностью японской столицы и широко известный среди японцев как «Никорайдоо» – «храм Николая». Подготовил прот. А. Толубец Елисаветградъ православный № 9 2017 г. Керуючий справами УПЦ: В нашому суспільстві сьогодні немає запиту на релігійну війну Інтерв’ю керуючого справами УПЦ митрополита Бориспільського і Броварського Антонія Центру інформації Української Православної Церкви. Останнім часом можливість створення Єдиної Помісної Церкви в Україні у розумінні одних експертів – є цілком реальною, інші говорять про те, що міжконфесійні стосунки у нашій країні сьогодні далекі від ідеальних, і навіть трапляються факти, які відсувають ідею єдності Православ’я в Україні до меж далекої нездійсненної мрії. Чому існують такі полярні думки в українському суспільстві, що відбувається сьогодні у законотворчій сфері, якими насправді є взаємовідносини між Церквою та іншими організаціями в Україні і якою бачать нашу ситуацію за кордоном, зокрема – які погляди на вирішення українського церковного розколу у Світовому Православ’ї? Що потрібно для того, щоб в Україні була єдина Православна Церква – В суспільстві є надія, що рано чи пізно в Україні буде єдина Церква. Які основні труднощі в подоланні розколу ви бачите? – Їх багато, але однією з найважливіших проблем для Церкви в цьому питанні є відсутність у так званій «УПЦ КП» апостольського наступництва, а відповідно й канонічного, дійсного священства. Очільник «УПЦ не є дійсними. Жодна з Помісних Православних Церков, у тому числі й Константинопольський Патріархат, не визнають дійсності священства «УПЦ КП». У якості прикладу хотів би навести Іспанську і Португальську Митрополію Константинопольського Патріархату, де наразі служить певна кількість священиків з України. По- КП», у минулому митрополит Філарет (Денисенко), отримав свій сан в РПЦ. Згодом за розкольницьку діяльність, за створення паралельної ієрархії і парацерковної структури, якою є «УПЦ КП», він був відлучений від Церкви. Тобто, згідно з церковними канонами, він вже не є священнослужителем, зокрема єпископом. А тому всі звершені ним після відходу у розкол висвячення нових кліриків його конфесії, тобто священиків і єпископів, передньо деякі з них отримали «рукопокладення» в «УПЦ КП». Коли ж вони приїхали на заробітки в Іспанію і захотіли перейти служити під юрисдикцію Константинополя, їх заново рукопоклали. Це показовий приклад того, як насправді у Константинопольському Патріархаті відносяться до дійсності «хіротоній», звершених в українському розколі. Для внутрішнього життя Церкви це дійсно є проблемою. Справжня

[close]

p. 11

№ 9 2017 г. Елисаветградъ православный 11 єдність буде лише тоді, коли наші вірні зможуть спокійно приступати до церковних Таїнств – тобто, зокрема, до Сповіді та Причастя у храмах «УПЦ КП». А для цього вірні мають бути впевненими, що перед ними справжній священик, а не просто переодягнений у священицькі ризи чоловік. Більше того, деякі Предстоятелі Помісних Православних Церков нам прямо у неофіційному спілкуванні говорять, що поки вони, Глави Помісних Церков, не побачать, що наші розкольники зняли з себе панагії, поклали їх на престол і отри- мали канонічне рукопокладення, то навіть якщо ми (тобто наша Церква) з ними якось по-іншому домовимось, вони будуть першими, хто не буде з нами служити. Хотів би підкреслити, що це слова не Патріарха Московського. Це позиція Предстоятелів інших Церков. Чи можливе визнання українських розкольників Вселенською Православною Церквою – Представники «УПЦ КП» постійно стверджують, що Константинопольський Патріархат їх рано чи пізно визнає. Чи є таке можливим? – На це питання ще у 2012 році дуже влучно і інтелектуально відповів сам представник Константинопольського Патріархату митрополит Галльський Еммануїл, який сказав, що Все- ленський Патріархат не визнає так звану «УПЦ КП» і ніколи не визнає, і порівняв це з тим, що подібно до того, як У. Шекспір писав свій «Сон літньої ночі», так і її глава пише свій «Сон літньої ночі» розмовами про своє «визнання». Іншими словами, це мрії, які не мають нічого спільного з реальністю. Проблема українського розколу вже давно вийшла за межі України і є проблемою для всього Світового Православ’я. Очевидно, що це не означає, що серед Помісних Церков буде висловлено якесь інше відношення до українських розкольників чи інші умови повернення до лона канонічної Церкви, аніж те, про яке говоримо ми. Адже ми є частиною цієї Вселенської Православної Церкви. Що керівництво «УПЦ КП» робить не так – В чому тоді помилка «УПЦ КП» як структури, яка хотіла б єдності з УПЦ? –«УПЦКП»будуєсвоюідентичність на протесті, на протиставленні себе РПЦ, УПЦ, іншим Помісним Церквам і загалом всьому Вселенському Православ’ю. Дня не проходить, щоб в сторону нашої Церкви не був вилитий з їхньої сторони або зі сторони їхніх симпатиків якийсь інформаційний бруд. Що мене дивує в поведінці «УПЦ КП», її офіційних і неофіційних осіб, так це те, чому вони, заявляючи про бажання об’єднатися з нами в одну Церкву, при цьому систематично й агресивно нападають на УПЦ? І при цьому в мене складається враження, що вони насправді переконані у правильності і доцільності таких дій. Однак хто після такої їхньої поведінки захоче мати з ними справу? Це якийсь самообман. При тому, що без нашої Церкви вони не от- римають ніякого визнання, і навіть Константинополь їм в цьому не допоможе. Не варто їм обманювати ані людей, ані державних мужів, які в цих питаннях не є достеменно компетентними, ані себе самих. І верхівка цієї конфесії про це добре знає. Однак, як писав Тарас Григорович Шевченко, – «караюсь, мучусь, але не каюсь». Таким чином, маючи цей комплекс неповноцінності, в «УПЦ КП» намагаються виправдати самих себе в своїх же очах, а також в очах людей та влади за рахунок нападів на нашу Церкву. Можу запевнити, що це абсолютно безперспективно. Нещодавно я прочитав такий вислів: «Міраж обезсилює мандрівника, а ілюзія заводить у глухий кут». Тому вся ідеологія «УПЦ КП» сьогодні спрямована на формування певного міражу, певної ілюзії визнання, якого немає і не буде. Точніше, воно могло би бути, але на умовах канонічного Світового Православ’я, але не на умовах розкольників. І люди, які йдуть за ними, рано чи пізно втомляться від цієї ілюзії, яка веде у безвихідь. Думаю, що Філарет десь у глибині душі це розуміє. А оскільки каятися в розколі він не хоче, тому намагається рейдерським способом потрапити в середовище канонічної Церкви, захоплюючи наші храми, майно, а тепер вже навіть і намагаючись відібрати назву нашої Церкви за допомогою законопроекту № 5309. Його метод – залізти всередину і з середини захопити структуру, як це він вже раніше робив. Таким чином, сьогодні наша Церква фактично протистоїть цим спробам рейдерства, захоплення зсередини. Але невже в «УПЦ КП» думають, що, отримавши іншу назву чи забравши нашу назву, вони стануть справжньою Церквою і їх визнають? Це ілюзія. Чому державі не варто «заганяти всіх до єдиної церковної структури» насильно – Який вихід ви пропонуєте? – Пропоную не я, а Церква, на основі своїх правил. Якщо коротко, то це припинення агресивної риторики по відношенню до Церкви, визнання гріха вчинення розколу в Церкві і покаяння в ньому, отримання повноцінних священицьких і єпископських хіротоній. Лише після подолання розколу й відновлення єдності ми можемо говорити про доцільність зміни та про можливі нові форми канонічного статусу Церкви. Ми дійсно прагнемо до єдності Церкви. Але ми хочемо, щоб ця єдність була справжньою і органічною. Натомість, представники влади просто хочуть загнати всіх до єдиної структури, а як там всередині це все буде відбуватися, чи дійсно буде та єдність, – їх не хвилює і, за великим рахунком, хвилювати й не може. А тому будь-які інші ідеї відновлення церковної єдності шляхом утворення паралельних юрисдикцій, нових напівцерковних утворень, про які ми чуємо як з публічних джерел, так і з тих, що долинають до нас з внутрішніх державних кіл, є абсолютно нереальними і не життєздатними.

[close]

p. 12

12 – Владико, а якими на сьогодні є відносини УПЦ з УГКЦ? – Якщо загалом порівняти поведінку УГКЦ з поведінкою «УПЦ КП» протягом останнього часу, то варто зазначити, що греко-католики ведуть себе набагато пристойніше. За останні три роки з їхньої сторони не відбулось жодного захоплення наших храмів, окрім інциденту у Коломії, про який скажу трохи згодом. Чого, на превеликий жаль, ми не можемо сказати щодо «УПЦ КП». Ми знаємо, що з початком війни на сході України серед окремих радикально налаштованих греко-католицьких священиків були прагнення захоплювати наші храми. Однак приємно, що керівництво УГКЦ не підтримало ініціативу своїх радикально налаштованих служителів. У такій ситуації нас дуже неприємно вразила звістка про спробу захоплення нашого храму у Коломиї. Не полишаємо надії, що це питання згодом вирішиться. Подібні проблеми є й на Закарпатті, але, поперше, це ті невирішені конфлікти, які тягнуться ще з 1990-х років, а по-друге, – греко-католицька єпархія Закарпаття з історичних причин не входить до складу УГКЦ. Однак, якщо говорити про ситуацію в інших частинах України, зокрема на сході, то тут є певні проблеми. У Східній Україні ми помічаємо численні випадки активної місії греко-католиків серед людей, які були охрещені у Православній Церкві, хоча і не є активними парафіянами наших храмів. Грекокатолицькі священики і місіонери, що проводять таку місію, часто називають себе православними, вводячи таким чином в оману місцеве населення. І це нас Елисаветградъ православный Які відносини УПЦ з УГКЦ № 9 2017 г. непокоїть. Інколи нас дивують й деякі вислов- лювання керівництва УГКЦ. Наприклад, під час одного із своїх перебувань у Торонто (Канада) владика Святослав Шевчук заявив, що УГКЦ є Православною Церквою, має Православне богослов’я, але тільки у сопричасті з Римом. Однак очевидно, що УГКЦ не є Православною Церквою, а натомість є частиною Католицької Церкви, яка звершує богослужіння за східним (тобто православним) обрядом. Відповідно, й богослов’я її також є не православним, а католицьким. Інший приклад: висловлювання владики Святослава Шевчука на нещодавньому освяченні храму у Харкові. Там було сказано, що люди Слобожанщини нарешті отримали змогу «бути із живим Христом». Як це слід зрозуміти? Хіба до приходу греко-католиків Христа там не було, чи Він був не живим? Чи, можливо, православні священики там не проповідували живого Христа? Вважаю, керівництву УГКЦ слід бути обережнішим в подібних висловлюваннях і з повагою відноситися до діяльності місцевого православного духовенства. Також варто б зауважити, що окрім іншого між нашими конфесіями є певні історичні проблеми. Показовою тут є постать Йосафата Кунцевича. Наприкінці червня цього року і в Римі, і в Україні УГКЦ святкувала 150 років від дня його канонізації. У своїй проповіді предстоятель УГКЦ назвав його буквально «мучеником за єдність християн». Втім, добре відомо, що він був одним із найжорстокіших борців за навернен- ня православних до підпорядкування Риму. Саме він заснував орден святого Василія Великого, члени якого називаються «василіани». В історії України цей орден відомий як одна з провідних сил, що нав’язувала латинізацію. Та й сам Кунцевич помер від рук православних, які вже не могли терпіти його утисків. Репресії, що пройшли після його смерті, забрали життя біля 100 осіб. Чи таким є взірець для єднання християн? Переконаний, що ні. Вважаю, що для більш обережного ставлення до його фігури є й важливіші підстави, що були сформульовані в рамках православно-католицького діалогу. Маю на увазі Баламандський документ 1993 року, що засуджує методи уніатизму. Такі методи не можна пропонувати у якості взірця для підростаючого покоління. Переконаний, що формат, який втілювався в життя на початку XVII століття, не може бути прийнятним сьогодні. Ті методи і дії, які практикував Кунцевич, не можна називати «взірцем християнської єдності». І на цьому прикладі можна побачити, що патетична й нібито інколи позитивна риторика, яка зустрічається у грекокатоликів по відношенню до православних, не підтверджується їхньою поведінкою в інших питаннях. З однієї сторони, в УГКЦ популяризують ідею «сопричастя» між православними і католиками, а з іншої сторони, намагаються зробити символом церковної єдності такої суперечливої постаті, як Йосафат Кунцевич. З однієї сторони – романтична і нереальна ідея євхаристійного єднання православних і католиків, а з іншої – прославлення людини, що гнала православних. Які основні причини протестів УПЦ проти антирелігійних законопроектів №4128, 4511 – Останнім часом у ЗМІ велику увагу приділяють релігійним законопроектам №4128, 4511 та іншим. УПЦ постійно протестує, виступає проти цих законопроектів. Чому? – Вважаю, що у кризові часи не слід змінювати релігійне законодавство. В нашому суспільстві сьогодні немає запиту на релігійну війну. Однак в мене складається таке враження, що є певні сили, які запит на таку війну, на такий радикалізм хочуть формувати й підтримувати. На мій погляд, кульмінація конфліктів за храми пройшла. Захоплення ще відбуваються, але це вже поодинокі випадки. Ситуація досі важка, але вже досить стабільна. Це проблема декількох десятків сіл, головним чином в Західній Україні, не більше. І заради цього змінювати релігійне законодавство всієї країни, яке сколихне все міжконфесійне різноманіття держави, збурить всю країну, є нерозумним й недоцільним. Адже зміни законів ведуть до змін в реальному житті. І не завжди ці зміни проходять мирно, позитивно і призводять до бажаних результатів. З практики ми вже бачимо, як могли б діяти ці скандальні законопроекти. Приклади конфліктів у Західній Україні свідчать, що наші люди, у яких забрали храм, відходять в сторону, будують новий храм або моляться в пристосованому приміщенні, але в захоплений храм не йдуть. Відповідно, захоплені храми стоять пустими або напівпустими. З одного боку, така перспектива нас зовсім не лякає, оскільки люди з нами і, як свідчить народна мудрість, храм «не в бревнах, а в ребрах». А з другого боку, ми не згодні з таким розумінням релігійної свободи, коли реальних віруючих християн викидають з їхніх храмів на вулицю.

[close]

p. 13

№ 9 2017 г. Очевидно, що бажаного результату, а саме масового переходу наших парафій до «Київського патріархату», чого хочуть добитися автори цих законопроектів, немає і не буде, і згадані законопроекти цьому не зарадять. Відповідно, сенсу їх приймати немає жодного. Цими та іншими законодавчими ініціативами певні сили в середині держави намагаються обмежити, поставити під жорсткий контроль, або й навіть заборонити діяльність нашої Церкви. Скажу відверто, це самогубство для держави. Адже Церква – це значна частина народу, і відмовляти власному народу в реалізації частини його основних прав чи видавати закони, Елисаветградъ православный спрямовані проти власних громадян – контрпродуктивно. Таким чином, сьогодні наша Церква фактично бореться за свободу віросповідання, протистоїть спробам втручання держави у справи Церкви та державного контролю над внутрішнім життям Церкви. Ми маємо досвід життя в умовах Радянського Союзу, де Церква була загнана в гетто. І ми будемо робити все, щоб подібне гетто більше не повторилося. Нашу Церкву сьогодні фактично звинувачують в тому, що вона себе захищає. Хіба не дивно звинувачувати Церкву в тому, що вона себе захищає від насильства? Сьогоднішня ситуація дуже нагадує нам початок 1990-х років. 13 Методи не змінилися. Адже і в 90-х роках були воєнізовані загони, з допомогою яких захоплювали наші храми; є вони і тепер. Показово, що саме ті люди, які декларують, що вони нібито виступають за європейські цінності, саме вони підтримують такі методи, тільки тепер за допомогою скандальних законопроектів вони хочуть їх ще й узаконити. Однак ні тоді, у 1990-х роках, ні тепер ми не дозволяли і не дозволяємо собі тих дій, що їх дозволяють по відношенню до нас ті, хто виправдовує насильство. І це є маркером Церкви, це є її характерною особливістю. Ми не можемо дозволити собі діяти такими самими способами, якими діють по відношенню до нас. ГЛАС ПРАВОСЛАВНыЙ На вопросы читателей отвечает пресс-секретарь Кировоградской епархии протд. Иоанн Ганчин – Отец Иоанн! Согласно православному вероучению, главной целью всей жизни христианина является обожение. Эта конечная цель является уподоблением Богу, соединением с Ним, соучастием в Божественной жизни Пресвятой Троицы. Скажите, пожалуйста, как осуществить человеку эту возможность соединения с Богом? Какие способы существуют? – Естественно, конечной целью жизни каждого христианина является обожение, т.е. соединение с Богом. И связующим звеном здесь является религия. В переводе с латинского слово “религия” и означает “связь”. Итак, религия есть способ установления связи человека с Богом на основе знаний, сообщенных Богом в Откровении. В сущности, это тот самый контакт, который необходим для “подключения” к источнику Божественной энергии. Откровение содержит сведения не только о Боге, но и знания о самом человеке, об окружающем его мире, о человеческом сообществе, а также о взаимоотношениях Бога и человека, Бога и Вселенной. Эта система знаний, основанная на Божественном Откровении, и составляет мировоззренческую основу религии. Но религия – это не только знания и мировоззрение. В первую очередь это образ жизни в соответствии с этими знаниями. Христианство чуждо какого-либо гностицизма, приобретение богословских знаний никогда не рассматрива- лось Церковью как самоцель, ибо знание вероучения, даже самое точное и глубокое, само по себе не спасает, не приближает человека к Богу. По словам В. Н. Лосского, «христианское богословие, в конечном счете, всегда только средство», а «христианская теория имеет значение в высшей степени практическое». Вероучительные истины, в первую очередь догматы, суть духовные ориентиры, в соответствии с которыми мы можем правильно организовывать нашу религиозную жизнь, приобретать духовный опыт, сохранять его от возможных искажений. Таким образом, вероучительные истины совершенно необходимы для «благоугождения Богу и спасения души», иными словами, они имеют сотериологическое значение. Не случайно свт. Кирилл Иерусалимский называл изучение догматов «величайшим приобретением». Догматы веры являются фундаментом духовной жизни. Попытки выстроить здание своей души, которые не основываются на прочном догматическом основании, подобны строительству дома на песке (Мф. 7:24-27). Если человек строит свою жизнь, опираясь на религиозные представления, то в его нравственной природе происходит глубочайшая перемена: он начинает усваивать качества, присущие Богу. В Библии сказано, что человек создан по образу и подобию Божию. Святые отцы – учители Церкви толковали эту библейскую истину таким образом: в природе человека заложены и присутствуют те же свойства, какими обладает Бог, а именно: разум, свободная воля и чувства. Однако качества и сила этих свойств несопоставимы с теми, которыми обладает Сам Бог. Уподобление Богу означает развитие в человеке этих качеств, с тем чтобы попытаться сократить дистанцию между ним и Богом. Так на основе знаний, полученных через Откровение, развивая свою нравственную природу и реализуя заложенный в ней образ Божий, человек устанавливает контакт с Богом, между ними возникает религиозная связь. Для того чтобы приемник поймал передачу той или иной радиостанции, необходимо настроить его на определенную волну, в противном случае окажется бесполезной даже самая совершенная техника. Так же и с человеком. Для того чтобы он был способен воспринять Божественную весть и усвоить Божественную энергию, его нравственное чувство, подобно некоему внутреннему “приемнику”, должно быть настроено на соответствующую духовно-нравственную волну. Ибо человек войдет в общение с Богом только при том условии, что его нравственная природа будет соответствовать природе Божественной. Однако во все времена люди пытались вступить в общение с Богом и в обход этого духовно-нравственного пути. Такая попытка установить контакт со

[close]

p. 14

14 сверхчувственным миром вне духовно-нравственных усилий – без задачи внутреннего преображения и изменения своей нравственной природы – именуется оккультизмом. А использование связей с духовным миром без цели преобразования духовно-нравственной природы человека именуется магией или колдовством. И вот что получается в этих случаях: люди ищут связи с духовным миром, но волна-то ими избрана не та! Поле иное! Нравственная природа другая! Через оккультизм, колдовство и магию человек входит в общение не с Богом – Источником Жизни и Нравственным Совершенством, а с другим, противоположным духовным началом, которое также присутствует в сверхчувственном мире и на языке Священного Писания именуется диаволом. Диавол – это персонифицированное зло, средоточие тьмы и антипод Бога. Так что люди, входящие в связь со сверхчувственным духовным миром вне системы духовно-нравственного самосовершенствования, на деле вступают в контакт с диаволом, становясь объектом направленного воздействия темной силы. В последнее время широко распространилось увлечение так называемыми оккультными науками. Регистрируются общества колдунов, магию рекламируют по телевидению, в газетах и журналах. Современный человек, будучи долгие годы оторванным от веры, Церкви и религиозных знаний, с легкостью отдает себя во власть всех этих лжеучений, даже не предполагая, какую страшную опасность для него самого, его родных и близких несет оккультная связь со сверхчувственным миром. Итак, мы знаем, что религия есть дарованная человеку возможность соединения с Богом, восприятия Его Божественной энергии и оживотворения ею нашего бытия. Существует много религий. Вопрос же о том, что есть религия истинная, требует специального и очень глубокого рассмотрения. Не входя подробно в эту сложную тему, можно сказать, что Православие есть такая религия, которая соединяет человека с Богом и являет в его жизни благодатные плоды этого единения. Доказательство тому – двухтысячелетний опыт истории, в которой просияли тысячи и тысячи святых, воплотивших в своем житии идеалы этой религии и сподобившихся подлинного соединения со своим Творцом. Елисаветградъ православный № 9 2017 г. Історія Православної Церкви на Єлисаветградщині Чисельність храмів на Єлисаветградщині та їх поступова ліквідація Влада чинила всілякі перешкоди Церкві, аби примусити її повністю припинити свою діяльність. Для цього більшовики інспірували уже згадані церковні росколи. І все це робилося задля однієї мети – знищення церкви. Наступним кроком влади стало фактичне відбирання у віруючих храмів та перепрофілювання їх або розбирання самих будівель під різним приводом – нібито старі, відсутня релігійна громада і т. д. 13 жовтня 1921 року завідуючий ліквідаційним відділом НКЮ УСРР Сухоплюєв підписав розпорядження про закриття всіх «колишніх домових церков при тюрмах, кавалерійських училищах, духовних семінаріях». На виконання цього розпорядження до кінця 1921 року повітова влада закрила в Єлисаветграді: церкву при духовному училищі, перетворивши її спочатку на «радпартшколу», а згодом – на казарми; церкву при колишньому кавалерійському училищі – в ній організували клуб 5-ї кавалерійської школи; з церкви Червоного Хреста при товаристві сестер милосердя створили дитячий будинок; церкву колишньої чоловічої гімназії передали «продкому» для зберігання хліба (зерна). Пусткою стояли 4 синагоги Єлисаветграда – громади не заключили угод на користування ними. До 1 листопада в Єлисаветградському повіті намагалися здійснити повну ревізію усіх наявних культових споруд та всього майна, що належало церкві. Напевне, що й здійснили б задумане, якби не опір священства та вірян, якби не голод 19211923 років, якби не перехід до нової економічної політики… 5 грудня 1921 року Єлисаветградська ліквідаційна комісія прозвітувала до губвиконкому про те, що «в Єлисаветградському повіті є 122 церкви, з них 5 зачинені; а також 1 костел, 1 кірха, 23 синагоги, 4 православні молитовні будинки, 1 община адвентистів, 1 община баптистів». На 1923 рік в повіті діяло 81 церква «тихонівців» та 41 громада «обновленців», 10 церков УАПЦ, 4 общини старообрядців, 1 – римокатоликів, 1 – протестантська та інших 25 релігійних громад. По районах їх кількість, зокрема «тихонівців», виявилась такою: по 7 громад діяли в Єлисаветградському, Новомиргородському, Хмелівському та Бобринецькому районах, 6 – у Великовиськівському, по 5 – в Рівненському та Устинівському районах. Найбільше релігійних громад «обновленців» діяло в Новоукраїнському районі – 7, 6 – в Новомиргородському, по 5 – в м. Єлисаветграді та Злинківському районі. Жодної общини «Живої церкви» так і не заснували в Устинівському районі. 9 лютого 1923 року до Єлисаветградського повіту надійшов грізний лист з губернії, в якому одеські (з грудня 1922 року до червня 1925 року Єлисаветградський повіт (згодом Зінов’євський округ) входив до складу Одеської губернії) чиновники констатували, що «…повітова комісія по відокремленню церкви від держави майже не виявляє жодних ознак життя… і це тоді, коли «прогресисти» ведуть жорстоку релігійну боротьбу за оволодіння старою церквою, коли гаслами для комуністичної партії і радянської влади є: «Геть релігію – опіум для широких пролетарських мас!». «Всі богослужбові будівлі з наявним там майном, що не передані за угодами в безоплатне користування – потрібно зачинити і опечатати!» – наказували з губернії. Це спричинило кадрові зміни в Єлисаветградському повітвиконкомі. Тож через місяць, з 5 березня 1923 року, коли Єлисаветградську окружну ліквідаційну комісію очолив Леоненко, а членами комісії стали представники ОДПУ Львов та Пейзнер, голова нарсуду Загурський, секретар Місценко та ін., розпочалася особливо інтенсивна щодо церкви робота повітової влади. На цей час далися взнаки деякі наслідки подолання голоду та значне зміцнення як влади, так і покращення економічної ситуації в країні. Тож вже через день, 7 березня, комісія на своєму засіданні ухвалила закрити Караїмський молитовний будинок, мотивуючи це тим, що відсутні віруючі, які б заключили договір на згаданий будинок. Молитовний будинок цього дня закрили, майно – вивезли. (продовження у наступному номері) Піддготував прот. М. Чепура

[close]

p. 15

№ 9 2017 г. ДитZча БібліZ Випробування Авраамової любові до Бога Нарешті Ісаак виріс. Він поселився у своєму шатрі, окремо від батька. Авраам був людиною багатою – він мав багато всякого добра. Але серце його дорожило тільки одним скарбом – улюбленим сином його Ісааком. Але Бога Авраам любив сильніше. Бог забажав випробувати, чи любить Його Авраам понад усе на світі. І ось Бог сказав Авраамові: «Візьми свого сина, якого ти любиш, єдинородженого твого і принеси його в жертву на одній із гір, на яку Я вкажу тобі». Важко було Авраамові зробити це. Але він хотів виконати все, що йому Бог звелів, тому що Авраам любив Бога всім серцем своїм. Ось чому Авраам нарубав дров, поклав їх на віслюка і наказав двом своїм слугам йти за ним, і Ісаакові теж. Сарра залишилася вдома. Три дні йшли вони вчотирьох, нарешті прийшли до високої гори. Тут Авраам сказав слугам своїм: «Ви залишайтесь тут з віслюком, а я і син підемо туди поклонитися Богові». Він зняв дрова з віслюка і поклав їх на плечі сина. Потім він взяв з собою вогню і ножа і пішов на гору з Ісааком. Ісаак не знав, що батько хоче його принести в жертву, він думав, що батько принесе в жертву Богові ягня. Тому він сказав: «Отче! Ось вогонь і дрова, – а де ж ягня для жертви всеспалення?» «Сину мій, – сказав Авраам, – Бог нагледить Собі ягня». Авраам не сказав, що Бог звелів йому принести в жертву сина Ісаака. Нарешті вони піднялися на верховину. Д А С Елисаветградъ православный ЕТСКАZ ТРАНИЦ Авраам взяв каміння і зробив з нього жертовника, потім зняв дрова з плечей Ісаака і поклав на жертовник. Тепер Ісаак зрозумів, хто повинен був замінити ягня. Авраам зав’язав руки і ноги Ісаакові мотузкою, якою були зв’язані дрова, і поклав сина свого на дрова жертовника. Коли Авраам уже взяв ножа і підняв руку, щоб зарізати сина свого, він раптом почув голос: «Аврааме! Аврааме!» Це Ангел Господній кликав до нього з неба, кажучи: «Не піднімай руки твоєї на підлітка і не роби над ним нічого, тому що тепер Бог знає, що ти любиш Його, і не пошкодував сина свого єдинородженого». О, з якою радістю розв’язав Авраам мотузок і як він радів, що йому не потрібно було приносити в жертву сина свого! Цієї ж миті Авраам побачив позаду себе барана. Він пішов, взяв барана і приніс його в жертву Богові замість Ісаака. Авраам щиросердно дякував Богові за те, що Він повернув йому сина. Тоді ангел вдруге покликав Авраама з небес і сказав: «Бог бачить і радіє, що ти не пожалкував свого сина і тому Бог благословить тебе і всіх нащадків твоїх, і один із нащадків твоїх буде Спасителем усіх народів землі». 15 дитzчий катехізис – У мене зараз виникають різні сумніви. Я вірю, що є пекло і біси. Але рай і Бог, такі, як про них розповідають, мені здаються поіншому, якось не так просто. Як мені утвердитися у вірі? – Рай – це коли Бог буде всіляко і у всіх, коли буде Христос і навколо нього всі, хто Христові, і коли ми будемо у вічності з Богом, і коли будуть наші близькі, ті, які сподобляться, і всі будуть близько і ніщо не буде далеко, коли всі будуть ближні по-справжньому, в які б різні століття вони не жили і в яких би різних країнах на землі не перебували. І зовсім рай не якийсь заклад, де млинці зі смета- ною і полуничним варенням прямо самі в рот залітають. Це, напевно, розповідали або показували в казках, але православній людині немає до них ніякого діла. А що таке пекло? Пекло – слово грецьке, походить від ще більш давнього слова «Avidus» – місце безвидне, тобто таке, де ні бачити, ні відати Бога не можна. Ось в пеклі вже не побачиш нічого ні доброго, ні світлого, серцем не дізнаєшся і не відчуєш, що можна спастися і змінитися, а це дуже страшно. Цей страшний стан і є пекло, а зовсім не сковорідки і не бісики, які підкидають полінця у вогонь. Разгадай ребусы

[close]

Comments

no comments yet