Стремоухов Олександр

 
no ad

Embed or link this publication

Description

ФАРМАКОГНОЗІЯ з основами біохімії рослин

Popular Pages


p. 1



[close]

p. 2

ББК 52.82 К56 Рекомендовано Центральним методичним кабінетом з вищої медичної освіти Міністерства охорони здоров’я України У підготовці підручника брали участь: М. С. Журавльов («Антрахінони», «Дубильні речовини»), Н. М. Солодовніченко («Короткий історичний нарис фармакогнозії», «Ліпіди»), В. В. Бойнік («Кумарини», «Хромони», «Кардіостероїди»), С. I. Степанова («Протеїни та білки»), Т. В. Iльїна («Лігнани», «Ксантони»), I. О. Журавель («Короткий історичний нарис фармакогнозії», «Сировинна база», «Ізопреноїди», «Іридоїди», «Ефірні олії»), О. В. Криворучко («Вітаміни»), Н. В. Попова («Алкалоїди», «Екдістероїди»), В. С. Кисличенко, I. Е. Шмараєва («Сапоніни», опис біологічної дії та застосування лікарської рослинної сировини, таблиці) Рецензенти: В. С. Доля, зав. каф. фармакогнозії Запорізького держ. мед. ун-ту, д-р фармац. наук, проф., Р. Є. Дармограй, зав. каф. фармакогнозії і ботаніки Львівського держ. мед. ун-ту ім. Данила Галицького, канд. фармац. наук, доц., Л. В. Бензель, I. М. Борняк, Г. В. Крамаренко, доц. каф. фармакогнозії і ботаніки Львівського держ. мед. ун-ту ім. Данила Галицького Перший вітчизняний підручник з фармакогнозії складено відповідно до програми підготовки провізорів. Усі об’єкти сучасної фармакогнозії систематизовані на основі біосинтезу біологічно активних речовин. Розглянуто основні групи БАР, їх будова, класифікація, шляхи біосинтезу, поширення в рослинному світі, властивості, методи виділення і дослідження, зв’язок між хімічною будовою та фармакологічною активністю, біологічна дія лікарської рослинної сировини кожної групи. Вперше написаний розділ з біологічно активних харчових добавок, до складу яких входять субстанції рослинного походження. Розраховано на студентів фармацевтичних вузів і факультетів, провізорів, лікарів та валеологів. К 4107030000–014 Замовне 218–2000 ISBN 5-7766-0789-2 ISBN 966-615-051-4 © Видавництво «Прапор», 2000. © Видавництво НФАУ, 2000. © А. В. Хміль, Г. В. Хміль, художнє оформлення, 2000. 2

[close]

p. 3

УМОВНI СКОРОЧЕННЯ АНД — аналітична нормативна документація БАД — біологічно активна харчова добавка БАР — біологічно активні речовини Б К — бекерель, одиниця виміру БТФ — Британська трав’яна фармакопея ВДШ — верхні дихальні шляхи ВЕРХ — високоефективна рідинна хроматографія ГОД — голубина одиниця дії ГСт У — Галузевий стандарт України ДНЦЛЗ — Державний науковий центр лікарських заходів ДСт У — Державний стандарт України ДФ ХI — Державна фармакопея СРСР, ХI видання ЕПР — електронно-протонний резонанс ЖОД — жаб’яча одиниця дії І Ч — інфрачервоний КМЦ — карбоксиметилцелюлоза КОД — котяча одиниця дії Л Р — лікарська рослина ЛРС — лікарська рослинна сировина НТД — нормативно-технічна документація Н Ф — Національна фармакопея П Ф — пірофосфат ССС — серцево-судинна система СХП — спеціальні харчові продукти ТУ У — технічні умови України ТФС У — тимчасова фармакопейна стаття України УААН — Українська академія аграрних наук УФ — ультрафіолетовий Ф К — Фармакопейний комітет ФС У — фармакопейна стаття України ЦНС — центральна нервова система ШКТ — шлунково-кишковий тракт ЯМР — ядерний магнітний резонанс A r — арабіноза Gal — галактоза Gal Ac — галактуронова кислота Glu — глюкоза D t — дигітоксоза KoA — коензим А Rha — рамноза spp. (species)— види syn. — синонім Хc — ксилоза 3

[close]

p. 4

ПЕРЕДМОВА У розвитку фармації чільне місце посідає фармакогнозія. Вона є однією з профільних дисциплін у фаховій підготовці провізора і відіграє провідну роль у розв’язанні таких актуальних проблем як створення ефективних ліків з рослинної сировини, підвищення її якості, раціональне використання природних ресурсів тощо. Інтеграція України у світове товариство, досягнення фармацевтичних, біохімічних та медичних наук, зміни в навчальній програмі курсу фармакогнозії вимагали створення нового підручника для вузів. Перший вітчизняний підручник «Фармакогнозія з основами біохімії рослин» підготовлений до друку колективом вчених Національної фармацевтичної академії України під керівництвом професора В. М. Ковальова. Автори використовували матеріали періодичних видань, довідкову літературу, але за основу взяли тексти лекційного курсу кафедри фармакогнозії НФАУ. Підручник складений відповідно до типової програми підготовки провізорів і складається з загальної і спеціальної частин та додатку. У загальній частині наведені сучасні завдання фармакогнозії як науки, зроблено короткий історичний огляд її розвитку, знайшли відображення питання заготівлі, первинної переробки та раціонального використання природних ресурсів лікарських рослин, охорони рослинного світу. Поповнення знань з фітохімії та фармакології викликало необхідність внесення деяких змін у класифікацію рослинної сировини за складом фармакологічно активних речовин, висвітлити біологічну функцію деяких мінеральних речовин. Знайшли відображення нові вимоги до стандартизації лікарської рослинної сировини, створення та впровадження у виробництво нових фітопрепаратів. Спеціальна частина містить окремі розділи, у яких викладені сучасні відомості про класи природних сполук, лікарські росли- 4

[close]

p. 5

ни, лікарську рослинну сировину та сировину тваринного походження. Усі об’єкти згруповані за хімічною класифікацією діючих речовин з урахуванням шляхів біосинтезу: первинні метаболіти (вуглеводи, ліпіди, речовини білкового походження), вторинні метаболіти. Вперше охарактеризовані нові класи фармакологічно активних речовин рослинного походження, такі як ферменти, лектини, фітотоксини, іридоїди, ксантони, простагландини, систематизовані загальні характеристики усіх класів природних сполук, наведені сучасні погляди на шлях біосинтезу кожної групи речовин. Лікарські рослини описані в окремих статтях за загальним планом, який приблизно відповідає структурі фармакопейної статті: латинська, українська та російська назви сировини, рослини та родини, найвідоміші синоніми. Латинські й російські назви ЛР та ЛРС наведені відповідно до діючих фармакопейних статей, тому іноді відрізняються від загальноприйнятих (Chamomilla, Matricaria). Виняток також становлять традиційні назви (Senecio plathyphylloides замість Adenostyles plathyphylloides або Sophora pachycarpa замість уточненого Vexibia pachycarpa тощо). Далі наводиться стисла етимологія родових та видових назв рослини. Опис тих її частин, що заготовляються як ЛРС, виділяється жирним шрифтом. Ботанічна характеристика супроводжується графічним зображенням рослини, біоекологічна містить дані про поширення рослини на території України та інших країн, походження культивованих або імпортованих корисних рослин (їхня батьківщина). У розділах про заготівлю сировини йдеться й про необхідність охорони зникаючих видів. Уніфіковано термінологію, хімічний склад сировини наведено на підставі нових наукових даних. Наводиться також опис рослин, ліки з яких нещодавно з’явилися на фармацевтичному ринку України (ехінацея пурпурова, меліса лікарська, омела біла, горіх волоський, злинка канадська, ерва шерстиста, гінкго дволопатеве, артишок посівний, тис ягідний та деякі ін.). Якщо лікарська рослинна сировина містить групи БАР, які входять до складу різних субстанцій і мають відмінності у застосуванні, відомості з хімічного складу такої сировини наведені у декількох розділах підручника. Вперше висвітлюються сучасні погляди на фармакологічну дію рослинної сировини, що використовується в гомеопатії. На фармацевтичному ринку України з’явилися біологічно активні харчові добавки українського виробництва та імпортні, до складу яких входить лікарська рослинна сировина або субстанції рослинного походження. Деякі з них невідомі не тільки споживачам, але й фахівцям, тому у відповідному розділі наводиться 5

[close]

p. 6

інформація про хімічний склад такої сировини і можливу небезпеку від її тривалого і безконтрольного вживання. У додаток увійшли таблиці хімічного складу та застосування лікарської рослинної сировини та фітопрепаратів, які містять певні класи природних речовин. Автори висловлюють щиру подяку колективу кафедри фармакогнозії Національної фармацевтичної академії України, рецензентам — завідуючому кафедрою фармакогнозії Запорізького державного медичного університету, доктору фармацевтичних наук, професору В. С. Долі та завідуючому кафедрою фармакогнозії Львівського державного медичного університету ім. Данила Галицького, кандидату фармацевтичних наук, доценту Р. Є. Дармограю за їхні цінні доброзичливі зауваження та поради, а також усім, хто брав участь у підготовці книги до друку. 6

[close]

p. 7



[close]

p. 8

ОСНОВНIПОНЯТТЯ,ТЕРМIНИ I ЗАВДАННЯ ФАРМАКОГНОЗIЇ Фармакогнозія — наука, що вивчає лікарські рослини, лікарську сировину рослинного та тваринного походження, а також продукти їх переробки. У перекладі з грецької фармакогнозія — це вивчення ліків або знання про ліки (pharmаkon — ліки, отрута та gnоsis — знання, вивчення). Сучасна фармакогнозія — це високоспеціалізована прикладна наука, що розглядає біологічні, біохімічні й лікарські властивості рослин, природної сировини та продуктів з неї. Предметом вивчення фармакогнозії є лікарські рослини, рідше — об’єкти тваринного походження як джерела лікарської сировини. Лікарські рослини Plantae medicinalеs (ЛР) — рослини, що містять біологічно активні речовини та використовуються для заготівлі лікарської рослинної сировини. Лікарська рослинна сировина (ЛРС) — цілі лікарські рослини або їх частини, що використовуються у висушеному (іноді у свіжому) вигляді для отримання лікарських речовин, лікарських засобів рослинного походження (фітопрепаратів) та лікарських форм і дозволені до використання. Кожна лікарська сировина має латинську назву, під якою вона описана у національній фармакопеї, стандартах та технічних умовах, прописується лікарями в рецептах. Ці назви складаються звичайно з двох слів. Перше — назва органа рослини або продукту, що одержаний з природних матеріалів (наприклад, листки — Folia, трава — Herba, квітки — Flores, олії — Olea та ін. — схема), друге — назва роду рослини, що постачає цю сировину (наприклад, кореневища з коренями валеріани — Rhizomata cum radicibus Valerianae, соняшникова олія — Oleum Helianthi). У деяких випадках в назву сировини включають вид рослини (наприклад, Folia Belladonnae — листки рослини Atropa belladonna L., Herba Absinthii — трава рослини Artemisia absinthium L.), рідше — назви роду і виду (наприклад, Herba Adonidis vernalis — трава рослини Adonis vernalis L.). Назву рослини пишуть з великої літери. 8

[close]

p. 9

Ягоди Baccae Види лікарської рослинної сировини Трави Herbae Пагони Cormі Бруньки Gemmaе Бутони Alabastraе ЛIКАРСЬКА РОСЛИННА СИРОВИНА Кора Cortex Квітки Flores Листя Folia Плоди Fructus Насіння Semina Бульбоцибулини Bulbotubera Корені Radices Кореневища Rhizomata Цибулини Bulbi Бульби Tubera Лікарська сировина тваринного походження — цілі тварини, їхні частини або продукти життєдіяльності, дозволені до застосування вповноваженими на це установами. Лікарська рослина — це рослина, що є джерелом лікарської рослинної сировини і відповідає вимогам АНД. Біологічно активні речовини (БАР) — речовини, що впливають на біологічні процеси в організмі тварини та людини. Діючі речовини — біологічно активні речовини, які можуть змінювати стан і функції організму чи виявляють профілактичну, діагностичну або лікувальну дію та використовуються у виробництві готових лікарських засобів. Супутні речовини — умовна назва продуктів метаболізму, які містяться у лікарських рослинах поряд з біологічно активними речовинами. Вони можуть діяти на організм позитивно або негативно, впливати на всмоктування основних біологічно активних речовин, підвищуючи їхню ефективність, пролонгуючи дії та ін. Лікарські засоби — речовини або їхні суміші природного, синтетичного або біотехнологічного походження, які використовуються для профілактики, діагностики та лікування захворювань людей або зміни стану і функцій організму. Лікарські засоби з рослинної та тваринної сировини можна розділити на такі групи: 1) лікарська сировина, що відпускається хворому з аптеки у вигляді порошку, чаю, збору; 2) галенові та новогаленові препарати — спиртові витяжки з рослин у вигляді настойок, екстрактів; новогаленові препарати — це екстракти, очищені від супутніх речовин; 3) продукти первинної переробки рослин — ефірні та жирні олії, камеді, смоли тощо; 4) індивідуальні діючі речовини — алкалоїди, глікозиди, складові частини 9

[close]

p. 10

Лікарські форми з сировини рослинного та тваринного походження, призначені для зовнішнього, внутрішнього застосування та для ін’єкцій Порошки Таблетки Збори Чаї Настої Відвари ЛРС Капсули Мікрокапсули Пасти Ліпосоми Розчини для ін’єкцій ЛIКАРСЬКI ФОРМИ Супозиторії Розчини для інгаляцій Екстракти Настойки Гранули Краплі Мазі Суспензії Крупки Аерозолі ефірних олій та ін. Стандартизація ЛРС — визначення ідентичності, якості та інших показ- ників у порівнянні з вимогами стандартів. Діагностичні ознаки (грецьк. diagnostikos — здатний розпізна- вати) — сукупність макроскопічних та мікроскопічних ознак, які характерні для об’єкту дослідження й дозволяють визначити його справжність. Iдентичність — відповідність досліджуваного об’єкта назві, під якою він надійшов на аналіз. Доброякісність (числові показники) — відповідність ЛРС, продуктів і лікарських засобів вимогам стандартів. Лікарська форма — лікарський засіб, якому наданий зручний для застосування та досягнення необхідного лікувального ефекту стан. Перелік лікарських форм наведений на схемі. Сучасна фармакогнозія вирішує такі завдання. 1. Вивчення хімічного складу лікарських рослин, шляхів біосинтезу та динаміки утворення біологічно активних речовин, накопичення їх в органах і тканинах у процесі онтогенезу рослин і під впливом екологічних факторів; пошук оптимальних умов збирання, сушіння і зберігання лікарської рослинної сировини. 2. Стандартизація лікарської рослинної сировини; розробка проектів тимчасових фармакопейних статей (ТФС) та переробка існуючої аналітичної нормативної документації (АНД); удос- 10

[close]

p. 11

коналення методів визначення ідентичності рослини, чистоти і доброякісності сировини. 3. Лікарське ресурсознавство, тобто вивчення географічного поширення лікарських рослин, виявлення заростей, облік запасів, картування їх і визначення можливих обсягів заготівлі, розробка та здійснення заходів щодо відновлення природних ресурсів найцінніших видів. 4. Лікарське рослинництво, інакше кажучи, виявлення, акліматизація та інтродукція лікарських рослин, їх культивування, селекція високопродуктивних сортів. 5. Біотехнологія рослин — вирощування ізольованих рослинних клітин і тканин для виділення біологічно активних речовин. Для успішного вивчення фармакогнозії необхідні знання з ботаніки, біології, екології, органічної, аналітичної, фізичної, колоїдної та біологічної хімії, фізики, фізіології людини, латинської мови. Знання фармакогнозії потрібне для вивчення фармацевтичної та токсикологічної хімії, технології ліків, організації та економіки фармації, фармакології, фармакотерапії, клінічної фармації тощо. КОРОТКИЙIСТОРИЧНИЙ НАРИС ФАРМАКОГНОЗIЇ Цілющі властивості рослин людству відомі з давніхдавен, що підтверджується висновками етнографії та археології. Перші письмові свідчення про застосування рослин належать шумерам, які жили за 6 тис. років до н. е. Ассирійці свої знання про рослини зафіксували на глиняних табличках. У столиці Ассирії Ніневії був закладений сад, у якому вирощували лікарські рослини. Вавилоняни ще в ХI ст. до н. е. описали декілька сотень рослин із позначенням їх застосування. Відомі також спеціальні експедиції єгиптян у сусідні країни для придбання лікарських та ароматичних трав. Досвід єгипетської медицини був вивчений грецькими медиками. Засновник наукової медицини Гіппократ (бл. 460 — бл. 377 до н. е.) у творі «Corpus Hyppocraticum» описав 236 лікарських рослин та узагальнив відомості про них. Грецький філософ та засновник ботаніки Теофраст (372– 287 до н. е.) у праці «Дослідження рослин» систематизував накопичені знання про цілющу флору. 11

[close]

p. 12

«Батько європейської фармакогнозії» римський військовий лікар, грек за походженням, Діоскорид (I ст. н. е.) описав усі рослини, якими користувалася антична медицина. Його твір «Materia medica» (дослів. «лікарська матерія»), ілюстрований малюнками рослин, багато разів перевидавався латинською мовою і протягом століть був практичним посібником лікарів та аптекарів різних країн світу. Римські медики також знали й використовували лікарські рослини. Пліній Старший (I ст. до н. е.) на підставі накопичених попередниками знань склав енциклопедію «Нistoria naturalis», 12 томів якої присвячено медицині і фармації, у якій описано 304 рослини. Римський лікар Клавдій Гален (бл. 130 — бл. 200) застосував методи переробки лікарських рослин, запровадив у практику нові лікарські форми (спиртові настойки), що тепер називають галеновими препаратами. Великий внесок у розвиток медицини зробили арабські вчені, що перейняли традиції грецької науки. У ряді східних міст були відкриті медичні школи, в яких перекладали грецькі та римські книги арабською мовою. Медики Сходу широко використовували складні рецепти, що містили багато видів лікарської рослинної сировини у різних пропорціях. У 977 р. арабський лікар Абу Манзур Мувафік написав книгу з досвіду лікування, у якій виклав відомості про 466 рослин та 44 засоби тваринного походження. Узбецький вчений з Хорезму Абу Райхан Беруні (973 — бл. 1050) створив велику працю «Фармакогнозія у медицині». Вона містить матеріал про 750 видів рослин з позначенням ареалів, їхній опис, малюнки, ознаки ідентичності, чистоти та доброякісності сировини. Найбільшої популярності набув інший видатний представник арабської медицини філософ, вчений, лікар Абу Алі ібн Сіна (Авіценна), що жив у 980–1037 рр. Його багатотомний твір «Канон лікарської науки» містить опис майже 900 лікарських рослин. Через 100 років «Канон» перекладено з арабської на латинську мову. Протягом п’яти століть ця праця була підручником для лікарів. До середини XVIII ст. її вивчали в усіх університетах Європи. І досі вона має важливе наукове значення. Світові відомі самобутні традиції китайської, індійської, тибетської медицини та філософії. Писемним першоджерелом давньої китайської медицини є «Книга про трави» («Бень-цао»), що датована 2600 р. до н. е. У ній містяться відомості про 900 рослин з описом їх застосування. У ХVI ст. жив видатний травник Лі Ши Чжен, який залишив після себе працю, де наведено відомості про 1892 рослини. Рослинність Індії надзвичайно різноманітна. У 1–2 ст. до н. е. 12

[close]

p. 13

були написані книги, де узагальнені знання про її лікарські рослини. Найдавнішою з них є «Аюрведа» («Наука про життя»). Пізніше вона доповнювалася та перероблялася лікарями Чараку (I ст.), Сушрута (IV ст. до н. е.), Вагбату (VII–VIII ст.). У ній описано близько 1000 лікарських рослин місцевої флори. Згодом «Аюрведа» стала першоджерелом для поширеної у тибетських лікарів книги «Джуд-ши» («Сутність цілющого»). Індійська медицина вплинула на формування римської медичної школи, а також тибетської медицини, для якої характерне використання великого набору лікарських рослин, що представляє безумовний інтерес у наші дні. Західноєвропейська медицина, рівень якої у середні віки був невисокий, відчувала на собі особливий вплив античних та східних цивілізацій. У IX та Х ст. на європейські мови були перекладені праці Діоскорида, Галена, Апулея. Оригінальні європейські травники датуються XV–XVI ст. Аптеки Європи, влаштовані за арабським зразком, мали в асортименті ірано-арабську, індійську, американську, африканську сировину. У XVI ст. європейський лікар Парацельс (1493–1541) припустив, що лікувальна дія належить не рослині в цілому, а її «квінтесенції» — діючій речовині. Він узагальнив давній досвід вибору ліків за їх зовнішнім виглядом, назвав їх специфічні ознаки сигнатурами. Вчення про сигнатури є проявом античного закону подібності, тобто лікування подібного подібним. У XVII ст. хіміки Л. Воклен, А. Фуркруа, Ж. Сеген, А. Боме провели перші дослідження з вивчення діючих речовин рослин. Шведський хімік, що був також аптекарем, К. Шееле (1741– 1786) вперше виділив з лікарської рослинної сировини щавлеву, яблучну, лимонну, виннокам’яну кислоти, а також відкрив гліцерин. У 1806 р. аптекар Ф. Сертюрнер отримав чистий алкалоїд морфін з опію та довів його снодійну активність. У середині ХIХ ст. з рослин були виділені глікозиди, дубильні речовини, сапоніни, смоли та ін. Наприкінці ХIХ — на початку ХХ ст. відкрито вітаміни, пізніше виявлено біологічну дію флавоноїдів та похідних кумарину, фітонцидів та мікроелементів. Великий внесок у розвиток мікроскопічного аналізу лікарської сировини зробив швейцарський фармакогност А.Чирх. Його тритомний посібник з фармакогнозії отримав світове визнання. Корені траволікування слід шукати ще в передісторії української держави. Ці традиції беруть початок у культурі скіфів, що мешкали у Північному Причорномор’ї від Дунаю до Дону (VII ст. до н. е.— I ст. н. е.). Цей таємничий народ залишив багато загадок, однією з яких є 13

[close]

p. 14

пектораль з Товстої могили. На одному з її фрагментів сцена прийому у зубного лікаря, що свідчить про високий рівень медицини у ті часи. На це вказують й інші археологічні знахідки. У слов’янських народів століттями складалися традиції заготівлі та сушіння лікарської сировини, приготування з них ліків. За часи язичництва людей лікували «волхвы, ведуны, знахари, лечьцы» (на- родні лікарі), використовуючи для цього рослини, мінерали, продук- ти тваринного походження, зокрема ялину, берест, липу, вербу, явір, березу, шипшину, глід, звіробій, хрін, глину, золу, мед і т. ін. Вони знали різні отрути, оп’яняючі (наркозні), блювотні (наприклад, плющ) рослини. Снодійними засобами були мак і коноплі. Під час війни ек- страктом чемериці змазували вістря стріл. У Х ст. слов’янські народи одержали писемність, Київська Русь прийняла християнство. Це розширило політичні зв’язки держави. На запрошення Володимира Мономаха у Київ приїхав грецький лікар Іоанн Смер (1053–1125). Тоді ж з’являються перші письмові згадки про зцілення рослинами — «зелієм» Це слово означало траву, настій на травах, отруту, звідси походить «зелейники» — особи, що займа- лися лікуванням; «зелейниками» називали також рукописні збірни- ки, травники та лікувальники. «Ізборник Великого князя Святосла- ва Ярославовича» (1073), наводить опис ряду лікарських рослин, які використовувалися у той час. «Шестиднів» Іоанна Болгарського (1263) містить короткі відомості про застосування аконіту, болиго- лову, блекоти, одержання опію з маку. З літописів відоме ім’я Антипа (982–1073) — уродженця старо- винного Любеча, що на Чернігівщині. Він прийняв на Святій горі Афон ім’я Антоній і заснував разом з Феодосієм в ХI ст. монастир — Києво-Печерську Лавру. Антоній — цей «пречудний лікар», як називала його монастирська хроніка, особисто доглядав хворих, давав їм «вкушати» цілюще зілля. Та найбільш видатним серед ченців вважався Агапіт. За поход- женням киянин, він прийшов у монастир ще за часів Антонія. «Киє- во-Печерський патерик» розповідає, що і в подвижництві, і в лікарській справі Агапіт наслідував Антонія. Щире ставлення до хво- рих, безкорисливість здобули йому славу і повагу народу. «Слыш- но бысть о нем в граде, яко некто в монастыре лечець, многи боля- щии прихожаху и здрави бываху». І далі: «Он [Агапіт] стал исцелять всех болящих своею молитвою, давая зелие от своего стола». Агапіт лікував постом, підбирав продукти харчування, користувався засо- бами, завезеними з інших країн, нарівні з рослинами місцевої фло- ри. «Патерик» описує найбільш вдалі випадки лікування Агапітом простих людей, бояр, князів та їх родичів, навіть самого князя Во- 14

[close]

p. 15

лодимира Мономаха. Відомого лікаря чернігівського князя Миколи Давидовича — Петра Сиріянина, що вступив у 1106 р. до Печерського монастиря, літописець називає «лечец вельми хитр». Коли «блажений князь од трудів зробився хворим, готував йому зілля лікування ради». При монастирях відкривали лікарні. Так, Никоновський літопис засвідчує, що митрополит Єфрем Переяславський поставив у Переяславі «будівлю банну» (1091), влаштував лікувальню, де всіх парафіян лікували безкоштовно. Були й жінки-цілительки. Євпраксія Мстиславна (перша половина ХII ст.), онука Володимира Мономаха, яка одержала при коронації ім’я Зоя (у перекладі — життя), прославилася своїм трактатом «Мазі». Дочка чернігівського князя Євфросинія була «зело сведуща в Асклепієвих писаннях» — так називали тоді медичні книги. В одному з стародруків згадується про селянську дівчину, дочку бортника, Февронію (ХIII ст.), яка лікувала настояним на травах медом. Щодо методів, якими користувалися «лічці», то вони були суто індивідуальними, бо зцілителі самі виготовляли ліки за секретами своїх попередників. Накопичений досвід народної медицини поширювався на країни Європи та Малої Азії. За прикладом давньоруських лічців Авіценна рекомендував при багатьох хворобах мед, квітки липи, березовий сік, називаючи ці засоби «руськими ліками». У період феодальної роздробленості, а потім навали монголотатар, які у грудні 1240 р. захопили і спалили Київ, для розвитку науки та культури настали важкі часи. Найменше постраждали від завойовників західні руські землі — Волинь і Галичина. Тож там була змога примножувати та розвивати лікувальні традиції Київської Русі. Історія медичного забезпечення Галицького краю сягає у ХIII ст., коли Констанція, дружина князя Лева, у 1270 р. виділила землю і кошти на спорудження при соборі Іоанна Хрестителя монастиря з притулком та аптекою для хворих. Започатковувалися притулки для хворих і при інших монастирях. Зокрема відомий «асклепійон» при монастирі Святого Юра у Львові. Існували подібні заклади й при інших духовних осередках. Манявський Скит, жіночий монастир при Почаївській Лаврі та інші допомагали людям молитвою, порадою, засобами народної медицини. Створювалися медичні довідники для населення. У 1484 р. було видано зільник «Herbarius maguntiae impressum» німецькою мовою. Він містив опис і малюнки багатьох рослин місцевої флори. Та іноземна мова перешкоджала поширенню довідника серед населення Галичини. 15

[close]

Comments

no comments yet